Розділ 1.

За день до того

Кінець осені — це коли небо остаточно здалося, вітер починає поводитись як злий дух, а останні золоті березові листочки тримаються на деревах чисто з принципу. 

Я сиділа на найвищому ярусі аудиторії — на тому самому місці, з якого можна бачити і лектора, і всіх, хто вже заснув під його бурмотіння. Прямо переді мною — сувора кам’яна стіна, що випромінює дух академічної вічності, та довга дошка, списана магічними рунами. Ліворуч — високі арочні вікна.

Мій погляд блукав по посірілому небу, а в голові крутилися зовсім не наукові думки.

Чому всі наші викладачі такі… непоказні?

Я, звісно, не проти мудрості, досвіду і наукових ступенів, але чому в тій же Військовій академії всі магістри — наче з ілюстрацій до героїчних епосів, а в нас — як до фрази "Життя сіре, зате стабільне"?

Я тяжко зітхнула. Наші магістри — здебільшого пузаті, буркотливі і такі нудні, що навіть час поруч із ними засинає. А адепти — милі, але, як сказала б тітка, “ще навіть не настоялись”. Як тут, вибачте, закохуватись?

Чи, може, справа в мені? Холодна. Раціональна. Поважна «синя панчоха».

Можливо, проблема в тому, що мій мозок — це безперервний аналітичний механізм. Він не вимикається навіть на романтичних балах, де я замість “ого, які очі” думаю “а він точно не нарцис?”. Я не закохуюсь — я аналізую, підводжу підсумки, оцінюю ризики і одразу бачу всі недоліки ще до першого поцілунку. Тому до нього власне і не доходить. Ідеалізація — це для інших. У мене – критичне мислення і невтішні висновки.

Моя покійна тітка Керолайн любила повторювати: «Окрім милого личка й посередньої магії в тебе, Алісо, нічого путнього нема», — так вона починала свої повчальні промови. Її улюблений висновок? Треба швиденько знайти когось, хто не проти взяти мене заміж, поки не пізно, і не вигадувати собі дурниць про “особистість” чи “самореалізацію”. Освіченість, розум — це, на її думку, радше недолік, ніж перевага для дівчини на виданні. А вона життя прожила, тож краще знала.

Шлюб із розрахунку? Хм. Порахувати плюси та мінуси, скласти таблицю в голові, погодитися на компроміс — здається логічним. Але жити з кимось, чиї розмови викликають бажання тікати світ заочі або закидати його книжками — це вже занадто.

Тим часом – кап-кап – роки минають. Мені вже двадцять. Я ще ніби й молода, та все йде до того, що або я залишуся гордо-незалежною старою дівою з магістерським ступенем і трьома кішками, або рано чи пізно погоджуся на когось "прийнятного".

І знаєте що? Варіант із кішками лякає мене значно менше.

Але є у мене одна таємниця — така собі внутрішня зморшка на броні іронії. Я — романтик. Тихий, завуальований, замурований романтик. Глибоко-глибоко в душі — десь там, де зберігаються давні мрії, старі листи і фантазії про кохання, що звалиться з неба, як метеорит, засліпить і потягне за собою у світ заходів сонця, морських прогулянок і зізнань у стилі “я кохаю тебе навіть більше, ніж мою маму”.

А реальність… ну, вона не дуже поділяє мої приховані романтичні нахили. Я ще жодного разу не закохувалась. Натомість встигла досягти майстерності у мистецтві гасити ентузіазм кавалерів. Іноді — однією-єдиною фразою. 

І от я сиджу. На верхньому ярусі. Серед кам’яних стін, старих книжок і наївних мрій. І знову думаю: з чого, чорт забирай, починати, коли навіть на «любов з першого погляду» немає адекватних кандидатів?

Я сперлася щокою на долоню, втупилася в конспект, і зітхнула так тяжко, що сторінка переді мною ледь не злетіла. Виглядала я, певно, як втілення студентського відчаю.

— Алісо, чого така понура? — з характерним плюхом на сусідній стілець приземлився Тієн, мій одногрупник і майстер по частині «відчувати настрій ще до того, як ти його сама збагнеш».

Я ледь усміхнулась кутиками губ, не відриваючи погляду від конспекту.

— Думаю про те, як було б добре закохатись. Але... ні в кого.

— А як же я? — з удаваним здивуванням підняв брови Тієн і зробив жест, як лицар із балади: розправив плечі, випнув груди й кинув погляд у нескінченність. У променях сонця, що саме заглянуло в аудиторію, його руде волосся виблискувало, мов вогонь на осінньому листі. 

Я відвела очі від столу й подивилася на нього серйозно, оцінююче. Він застиг у пафосній позі.

Кілька секунд я мовчала роздумуючи. Потім — рішуче хитнула головою.

— Ні.

— Ай, ну це вже було боляче, — скривився він, приклавши руку до серця, ніби я щойно вистрілила.

— Та ну тебе, — я усміхнулась і ще раз похитала головою. — Не хочу псувати те, що маємо. Наша дружба — це, між іншим, одна з небагатьох стабільних речей у моєму житті.

Друг розцвів у задоволеній усмішці, але все ж, не втрачав нагоди трохи покопирсатись у моїй логіці.

— А з чого ти взяла, що ми її зіпсуємо? — він артистично заломив брову.

— А з чого ти взяв, що у нас взагалі щось вийде?

— Ми ж не пробували! — драматично розвів руками Тієн.

— Ну ось, спробуємо, нічого не вийде, залишимось з розбитими серцями і дружбою, похованої під руїнами романтики.