Пролог

Магістр притримав двері, я ковзнула всередину з сердечком, яке все ще стрибало, як навіжене, після нашого поцілунку. Він зачинив двері, запалив свічку — і ось вже знайоме обличчя в м’якому світлі: високе чоло, гострі вилиці й вираз, що міг би змагатись із кам’яною статуєю. Лише ледь насуплені брови виказували внутрішню напругу.

— Сідайте, — коротко кинув він. Я сіла, намагаючись приховати хвилювання. Його погляд ковзнув по мені, на мить повисла тиша. Я зніяковіло опустила очі, слухаючи власний пульс.

— Алісо, — нарешті промовив Каспіан.

Я здригнулася. Незвично чути своє ім’я від нього. А ще дивно, що він його запам’ятав! Розгубленість змінилася здивуванням. Я підняла погляд.

— Ви, звісно, можете подати скаргу, — сказав магістр хриплуватим голосом. Зупинився, ніби підбирав слова. Я чекала «але» — і не витримала:

— Скаргу на поцілунок? — уточнила я, нахиливши голову набік.

Його брови трохи сіпнулися, він ледь помітно кивнув.

Мене накрила хвиля ніяковості. Сама не зрозуміла, як із моїх уст вирвалось:

— Навіщо? Ви гарно цілуєтесь, магістре, тож жодних претензій.

Його очі розширилися і він втупився в мене, ніби намагаючись збагнути, чи не ослухався. 

Очі, що хвилину тому були серйозні, тепер здивовано дивилися на мене, а тиша між нами ставала нестерпною — наче повітря в кімнаті раптом стало густішим. Мої бідні, розхитані нерви не витримали, і я, аби розвіяти напружену паузу, видихнула:

— Можу навіть написати подяку.

Кутики його губ смикнулись вверх в веселій посмішці, легкій, як тінь сонця в похмурий день.

— Ну що ви, не варто, — відповів магістр з удаваною скромністю, але очі зрадницьки заблищали від стримуваного сміху.

Я нервово зашарілася й посовгалася на стільчику. Пауза знову повисла в повітрі, а я вже відчувала, як починаю божеволіти від цієї напруженої тиші. Щоб хоч якось розрядити атмосферу, ляпнула:

— І часто ви цілуєтесь з адептками?

Він знову здивовано підняв брови, а я поспішила пояснити:

— Бо знаєте, відчувається… досвід.

Боги, це точно нервове! Чим більше хвилююся, тим більше верзу дурниць — і гальм уже не існує. Його брови злетіли ще вище, але голос, коли він заговорив, був вже спокійний, майже втішливий:

— Маю вас запевнити, що він отриманий не із адептками.

Я не стримала усмішку, і, відчуваючи, як незграбність поволі тане, пожартувала:

— Як приємно знати, що я у вас перша. Маю на увазі… адептка.

На його обличчі розцвіла щира, грайлива посмішка, така свіжа й несподівана, що я на мить просто завмерла.

— Можете бути впевнені, що й остання, — відповів він, а в голосі його бриніла легка іронія.

Я розсміялася, відчуваючи, як хвиля незручності остаточно відступає, і весело промовила:

— О! То я буду ще й незабутньою!