Епілог. Сем.

Я стояв на кладовищі, заглиблений у свої думки, дивлячись, як глибшає чорна яма. Повітря було просякнуте вологістю і тишею. Ховали когось іншого, але в мені все ще ховали Рубі. Вона не лежала в тій домовині, та саме її образ стояв у мені — яскравий, живий, вибуховий, як і її дух.

Сьогодні, як на зло, був перший день після канікул. Школа. Люди знову поспішали в класи, ніби нічого не трапилося. Ніби світ залишився тим самим. А мій перевернувся.

Я завів байк і поїхав додому, вдихаючи морозне повітря на повні груди. Вдома було тихо. Джеймс поїхав у справах — сказав, що треба щось залагодити. Ми стали друзями не лише по життю, а й по болю. Нас об’єднала одна душа — його дочка, моє кохання.

Відчинивши двері, я почув знайомий звук. Тихе пукання під подушкою дивана. Пукалка. Рубі. Я всміхнувся. Вона залишила сліди навіть у пустих речах.

Наче керований чимось ізсередини, я рушив до її кімнати. Відчинив двері. Її запах накрив мене хвилею спогадів. Солодкий, трохи м'ятний. На ліжку — альбом з малюнками. Я розгорнув його. Тут була вона. Ми. Її витівки. Її жарти. Її любов. Малюнок, де я — з маркерним манікюром і монобровою. Інший — де ми цілуємось. Де я обіймаю її за плечі, а вона сміється так, що очі зникають. Той, де ми робили татуювання — R&S=🖤.

Я торкнувся свого татуювання. Її пальці — ніби примара — пройшлися по моїй шкірі. Доторк живого спогаду. Я сів на її ліжко. Потім ліг. Закрив очі.

Рубі сміялася. Лежала поруч. Я розповідав про хом’яка-втікача. Вона сміялася до сліз. Аж поки не почувся звук знизу — реальний, гучний. Я схопився. Це Джеймс. Я заснув. Повертаючись до реальності, я озирнувся. Подушки були холодні.

На столі лежав конверт. Білий, підписаний знайомим почерком: "Відкриєш десятого січня о четвертій годині вечора. Твоя Рубі"

Було десята ранку. Я поклав конверт у кишеню. Ще шість годин. І ці шість годин тяглися вічністю.

До школи я приїхав під час великої перерви. Майк зустрів мене біля входу. Він не сказав нічого зайвого, лише обійняв. Міцно, по-дружньому. Він знав. Всі знали.

У вестибюлі стояло фото Рубі. Свічки. Іграшки. Цукерки. Її світлини. В повітрі зависла любов і сум одночасно.

Кіра сказала щось різке. Я підійшов до неї з малюнком у руках. — Не називай її так.

І тоді, перед усіма, я крикнув те, що носив у собі з першої зустрічі з нею: — Вона — палітра. Людина, що розфарбовувала сіре життя. Жартами, посмішкою, присутністю. Вона жила справжньо. І за це я її кохаю!

І юрба відповіла мені. Сміх. Сльози. Спогади. Рубі була тут. У кожному серці.

Похорон. Я сидів на лавці у церкві. Руки — холодні. Серце — гаряче. Я підходив до труни. Клацання кришки. Її тіло — спокійне. Я доторкнувся до її руки. Холодна. Така, як я не пам’ятаю.

— Я люблю тебе. — прошепотів я. І поцілував її в губи. Вперше і востаннє. Віддав свою сльозу. Напам’ять.

Коли всі виступали, я згадав її у кольорах. — Є люди чорні. Є білі. Є ті, хто нічого не змінює. А є палітри. Рубі була палітрою. Вона змінювала. Вона наповнювала світ фарбами. Вона змінила мене.

На мить я побачив її серед людей. Сиділа на стільці. Усміхалась. Моргнув — зникла.

На кладовищі я залишився сам. Люди розійшлися. Лише я і свіже насипане ґрунтом місце. Я дістав конверт.

Рівно 16:00. Розгортаю лист.

"P.S. Рубі. Да, як бачиш, до знищення сусіда так і не дійшло. А в мої плани не входило вмирати. Але коли я закохалась, зрозуміла — є інший шлях. Тому..."

Я завмер. Далі були інші рядки — я відчув, як серце перестрибнуло через удар. Але що було далі — це вже інша історія...

Бо вона тільки починалась.

***І ось закінчилася історія про Рубі і Сема. Буде цікаво прочитати ваші враження від книжки. Всім дякую за увагу. І до зустрічі згодом!😉