25

Гостре лезо шелестить по моєму одягу. Холодний метал торкається тіла, і я стискаю повіки, намагаючись сховатися від реальності. Глибоко в мені жевріє одна думка: я завжди знала, що не доживу до старості. Просто знала. Але не думала, що кінець прийде так — зв’язана, змучена, приречена.

"Помру з честю", — казала я собі. "Помру, знаючи правду". Та правда мовчала. А честь? Її зараз добряче цвяхами прибито до дошки.

— Вколіть їй оце! — голос матері здається далеким і спотвореним, мов крізь воду.

Голка з шипінням входить під шкіру, рідина — як лід — розтікається по венах. Повіки стають важкими, наче каміння. Моє дихання сповільнюється.

Прощай, Сем... Я обіцяла, що ти все дізнаєшся. Обіцяю ще раз.
Прощай, тато. Жаль, що було так мало часу. Але я знаю — ти завжди був десь поряд. І завжди чекав моменту врятувати.
А мама?.. З нею прощатися не хочеться. Її вибір вже зроблено.

Світ занурюється в темряву.

Не знаю, скільки минуло часу. Прокидаюся вогнем, що пронизує грудну клітку. Кожен вдих — як поріз склом. Очі відкриваються важко. Біль заповнює кожну клітинку.

— Ти витягла картку? — голос Алістера чітко лунає десь поблизу.

— Я не хірург, — мамин голос байдужий. — Я просто оцінювала ситуацію. В дитинстві, коли ми вживляли пристрій, не врахували, що тіло дитини росте.

— І?

— І тепер операція значно складніша, ніж планувалося.

— Тобто… вона не виживе?

— Ну... принаймні, не в моїх планах, — мама посміхається. Я її не бачу, але чую цю мертву, холодну усмішку.

Я знову занурююся в морок. І крізь цей морок лезо знову входить у тіло.

Цього разу мене будить власний крик.

Серце — розплавлене залізо. В животі — пекельний жар. Наче хтось буквально вирізав з мене частину. Чи… дійсно вирізав?

— О, ти прокинулася! — зловісний голос матері розриває тишу. — Шкода, що недовго залишилося.

Я дивлюся на неї спідлоба. Обличчя затягнуте в посмішку, яка швидше нагадує оскал.

— Ах, точно! Ти ж залишилася без подарунка, — мама підходить ближче. — Тримай! —

І наступної миті я відчуваю, як у мій живіт входить ніж.

— З Різдвом тебе, Руру! — хмикає вона, розвертаючись.

Тільки тато так мене називав.

— Не називай мене так! — хриплю, відчуваючи, як тепла кров стікає по шкірі.

— Це через твого татуся? — вона озирається. — Не бійся, він був далекий від ідеалу. Як і всі ми.

І вони йдуть. Залишають мене. Помирати.

Світ хитається, очі злипаються. Серце б'ється все повільніше. Я борюся, намагаюся звільнитися. Але біль засліплює.

— Рубі... — шепочу сама собі. — Ти зможеш... Просто ще трохи...

Десь далеко — вибух. Один. Потім другий. Крики. Гупання. Світ починає гойдатися. Я не знаю, це реальність чи галюцинація.

— Рубі! — чую голос. Знайомий. Теплий.

— Сем?.. — майже не чутно. Голос здається мені сном.

І ось у двері вривається світло. І разом з ним — Сем. Мій Сем. За ним — тато. А ще — збройні люди. Агентство. Порятунок.

— Рубі! — Сем кидається до мене. І в його очах — жах, сльози, любов. — Господи... Що з тобою зробили?..

Я ледве посміхаюся.

— Ти... прийшов...

Він починає звільняти мене. Обережно, мов з порцеляни, витягує цвяхи з моїх рук, перемотує рани. Ловить мене, коли я падаю. Підтягує до себе. Притискає.

— Тримайся... Тримайся... — шепоче. І я відчуваю, як його сльози падають на моє обличчя.

До нього приєднується тато. Вдвох вони знімають мене з цієї хрестоносної дошки. Тепер я лежу на колінах у Сема, дихаючи уривчасто.

— Ти сильна... — Сем цілує моє чоло, обіймає ще міцніше.

— Я вмираю, Сем...

— Ні, ні... — голос його зривається. — Я тебе не відпущу. Зараз приїде швидка...

— Слухай... — я торкаюся його грудей. — Відчуваєш? Як б’ється твоє серце?

— Відчуваю...

— А моє?

Він кладе руку на мої груди. На ледь чутний стукіт.

— В унісон... Наші серця...

— Бо я завжди буду з тобою. Всередині.

Він схиляється, цілує мене. Тепло його губ — останнє, що я відчуваю. Смак надії, смак життя, яке я так хотіла прожити.

— Сем...

— Що?

— Обіцяй мені... Знайди правду. Знайди справедливість. І живи. Живи замість мене.

— Я обіцяю. Я обіцяю тобі, Рубі...

— Ти був моїм... єдиним коханням.

— І ти моїм. Назавжди. — він цілує мене ще раз. І в ту мить я затихаю.

— Вона не дихає! — крик тата розрізає повітря.

— РУБІ?! — Сем трясе мене, цілує, знову і знову, благаючи прокинутись.

Швидка. Білий халат. Теплі руки на моїй шиї. Висновок.

Смерть.

Мене накривають білим простирадлом. Лежу. Спокійна. Порожня.

Тато і Сем мовчки стоять поруч. Сльози течуть, і ніхто не витирає їх. Бо яка в цьому потреба? Біль все одно не змиєш.

— Вона знала, — хрипко каже тато. — Ось її фото. Вона знала...

— Я скучаю, Рубі... — Сем торкається світлини пальцями. — Я люблю тебе...

Вони обіймаються.

І світ рухається далі. Битва програна. Але не війна.

І десь там, глибоко в майбутньому, ще палає одне маленьке світло.

Світло надії.

Світло Рубі.

***Дуже важко прощатися з такою героїнею. Рубі була веселою дівчиною. Тому писати про її пранки мені доставляло радість. 

Буду вдячна прочитати ваші судження та враження у коментарях. Якщо книжка сподобалася, то будь ласка, мені приємно буде за ваш відгук.

Всім дякую!