24

Темрява була густою, мов оксамитова завіса. Я повільно ворушуся, мов після важкого сну. Очі не відкриваються з першого разу — ніби їх залили свинцем. Усе тіло ломить. Руки, ноги — болять, як після катастрофи.

Коли нарешті вдається розплющити очі, мене накриває хвиля страху. Я не просто лежу — я пришпилена до дерев’яної дошки, схожа на хрест. Цвяхи глибоко вбиті в мої долоні й ступні. Кров вже засохла, залишивши темні сліди. Це не просто полон. Це — жертвоприношення. Я Христа не зображала, але хтось вирішив інакше.

Повітря різке, пронизане металевим присмаком. Світло — бліде, холодне, лампи зависли високо під стелею, ледь-ледь горять. Приміщення — величезне, мов занедбаний ангар. Стіни бетонні, з голими трубами, що тягнуться угору, мов кістки мертвого звіра.

Як я сюди потрапила?

Ще ж учора я з татом і Семом колола кульки, збираючи різдвяні подарунки. Сміх. Ванна. Сон… А тепер — тиша. І біль.

Я повертаю голову. На мені піжама. Серйозно? Мене витягли просто з ліжка. Що ж, хоча б не гола. Хтось дуже хотів залишити сцену максимально цинічною. Хто? Мама? Чи хтось інший? І… де вони? Де Сем? Де тато? Чи шукають мене зараз? Чи вже...

— О! Дивися, наша маленька Рубі прокинулась! — лунає голос. Глибокий, знайомий. У темряві з’являється постать.

Я прижмурююсь.

— Алістер?.. — голос ледь не зривається від здивування.

— Упізнала! — розвів руками батько Сема. — Власною персоною. Бачиш, я ще не здувся.

— А совість у вас буває в гостях? — прохрипіла я. — Бо Сем — переживає. А ви — тут...

— Я наглядаю за своїм сином, не переживай. — Його очі блищать якоюсь зловісною теплотою.

— З в’язниці за цим зручно спостерігати? — усміхаюся я криво.

Ляпас. Сильний, до болю.

— Мовчи, погань! — бурчить він. Я стискаю зуби. Що ж, привіт, реальність.

— І все це задля якоїсь секти? Щоб відчути себе героєм? Богом?

— Вона дає мені сенс. Вибір. А це вже немало.

— Ви ж маєте сина. Вам мало? — питаю тихо.

Алістер нічого не відповідає, лише дивиться кудись повз мене.

І тоді — з’являється вона. Мама. Хода впевнена, постава горда, обличчя — крижане.

— Ось і моя люба донечка! — майже з іронією промовляє Клара.

— Не лялька я вам, щоб по кутках таскати! — огризаюсь.

— Як зручно там? — питає вона, нахиляючись до мене.

— Якщо не рахувати цвяхів, дуже зручно. — Я ледве рухаю пальцями. Біль пронизує до кісток.

— Без них ти втекла б, як завжди. А так ми всі в безпеці.

— Що далі? — питаю, дивлячись просто в її очі. — Вибухівку я витягла. Ваші імпланти — теж.

— Не хвилюйся, це не кінець. — Вона кидає погляд на Алістера, який обіймає її за талію. — Ми дістанемо карту. І зробимо це красиво.

Обидва зникають у темряві. Тиша. Лише моє прискорене дихання.

Треба тікати. Зараз.

Біль у руках — пекельний. Я стискаю кулаки. Раз. Два. Три! Різкий ривок — і цвях виходить. Моя рука — в крові, але вільна. Обмотую її шматком тканини, який витягла з-під дошки. Далі друга. Ще один ривок — і я падаю на коліна, майже непритомніючи від болю. Але я не здаюсь.

Ноги. Найважче. Я стискаю дерев’яну основу і тягну себе вгору. Цвях скрипить, я кричу — тихо, крізь зуби. Піт стікає по чолу. Одна нога. Потім інша.

Я вільна.

Ковзаю підлогою, тремтячи. І чую голоси. Слова, які не забути:

— Вона не виживе, — каже Алістер.

— І добре. Хай здохне. — мамин голос. Холодний, байдужий.

Мене ніби вдарили в груди. Рідна мати. Я проклинаю її мовчки. І… чхаю.

— Апчхи! — І затикаю собі рот. Пізно. Кроки. Він йде.

Я ховаюсь за ящиками. І щойно Алістер нахиляється — я викидаю ногу і збиваю його з ніг. Сідаю зверху.

— Де вихід?! — шиплю.

— Не скажу! — бурчить.

— Ну як хочеш! — Згинаю йому руку, ногою тисну на пах.

— А-а-ай!.. Справа, двері справа! Йди прямо!

— Молодець! — І луплю ще раз, на прощання. Чорт, як же це приємно.

Вибігаю з залу. Тіло ледь слухається. В руках — металева труба. Йду. Ніхто не зупиняє. Чому так тихо?

Ось і двері. Відчиняю. І переді мною — ряд автоматів, пістолетів, очей. Засідка.

— Схоже, не ті двері! — криво усміхаюся. — Може, я назад?

— Взяти її! — кричить мама з динаміка.

— Ще чого! — і кидаюся вперед.

Пісок в очі. Удари по паху. Голови в бік. Але... сили не рівні.

Мене скручують. Волочать назад. Я вириваюся, кусаюсь, б’юся. Все дарма.

— Тримайте її міцніше! — кричить Клара. — І забийте назад!

Знову дошка. Знову цвяхи. Я кричу. Вони сміються. Вертикаль. І — вона. З маскою на обличчі. В руках скальпель.

— Прощавай, Рубі. — її очі — пусті. Ніби я не її донька, а просто... об’єкт.

НІ. НІ. НІ.

Темрява не має мене забрати. Не зараз.