22

Я стояла навпроти ялинки, заглиблена у свої думки. Її вогники блимали різнокольоровими зірочками, відбиваючись у склі вікон, мов іскри зігрітих бажань. А я — мов мовчазний янгол в очікуванні чуда.

— Рубі, ти йдеш? — покликав Сем із вітальні. Його голос був теплий, спокійний, такий знайомий, наче плед, яким тебе огортають після бурі. — Скоро почнеться.

Я зітхнула, ще раз окинувши поглядом ялинку, й неквапом рушила до кімнати, де чекали найближчі.

Стіл цього року ми вирішили накрити інакше — не помпезно, як у кіно, а затишно, як удома. Все стояло на журнальному столику, а ми сиділи довкола — на м’яких подушках, пуфах, зігріті ковдрами, гарячим шоколадом і сміхом.

Тато вже втретє повторював, що «пузо просить відпочинку ще до того, як наїлося». Сем хихотів, перехоплюючи поглядом мій усміх. Я глянула на нього — він сидів з підборіддям, спертим на руку, і спостерігав за мною так, ніби боявся пропустити хоч один мій порух. Серце моє затремтіло.

— Все починається! — вигукнув він, вказуючи на годинник.

І пішов відлік. Дванадцять. Мені ще хочеться пожити. Одинадцять. Хоч трохи. Десять. Спокійно. Дев’ять. З найріднішими. Вісім. В любові. Сім. У теплі. Шість. Без страху. П’ять. У гармонії. Чотири. Без болю. Три. І з ранковими сніданками в ліжко. Два. І з поцілунками без слів. Один...

Бам. Бам. Бам.

— З Новим Роком! — ми одночасно вигукнули, зіштовхнувши бокали. І в цю мить, здавалося, увесь світ зупинився у теплі наших обіймів.

Сем схопив мене в обійми, закружляв навколо, і я раптом забула, що колись боялася вмирати. Бо саме в такі миті відчуваєш, як солодко — жити.

— А тепер подарунки! — тато вискочив, наче хлопчисько, і повернувся з двома коробками. — Сем, хоч ми й не знайомі сто років, але я вже знаю, що ти — той ще сюрприз. І Рубі, це твоє!

Я взяла коробку в руки. Звук обгортки, запах новорічної хвої — усе це створювало магію. В коробці була м’яка іграшка тигра, коробка цукерок і альбом для малювання.

— Ух ти... тату, дякую! — я кинулася до нього з обіймами.

Сем теж отримав подарунок — і, судячи з того, як його очі засяяли, це був літачок мрії з дитинства.

— О, тепер я можу літати не тільки подумки, — захоплено промовив він.

Потім настала його черга. Сем повернувся з двома подарунками. Я отримала светр з його лицем у вигляді Санта Клауса, ліхтарик, фото з підписом... І я розсміялася крізь сльози.

— Це наймиліше безглуздя, яке я коли-небудь отримувала! — поцілувала я його в щоку.

Я піднялася і пішла до ялинки. Мої коробки були прості, але особливі. Сем отримав фотоапарат, альбом і коробку, з якої вискакувала кумедна Рубі-клоун. Він ледь не перекинувся назад від переляку.

— Ого! Це було... інтенсивно! — витиснув він зі сміхом.

Татові дісталася подушка-антистрес, величезна коробка цукерок, теплі шкарпетки. Обоє вони отримали по фото зі мною. На пам’ять. Бо хто знає, що буде далі...

— Що далі в плані? — я розляглася на пуфі.

— На подвір’я! — весело вигукнув тато.

Нічне повітря було морозним, а небо — чорним полотном для феєрверків. Ми стояли в обіймах один одного, під салютами, що вибухали в кольорових спалахах. Сем тягнув мене за руку, щоб я не пропустила жодного вогника. І ми сміялися. Як діти.

Після цього були танці, «Крокодил», «Еліас», «Правда чи дія». Сем обрав «Правду» і зізнався, що вже давно планував подарунок, а я — що мрію про спокійне життя. Тато ж чесно сказав, що хоче ще один пиріг, бо перший не встиг розпробувати. Ми лягли лише на світанку.

Я прокинулася першою. Під ялинкою лежали ще кілька пакунків. Один із них був підписаний — від мами. Я завмерла.

Відкривши його, я побачила... палець. Людський. З запискою.

"Скоро і до тебе черга дійде. Дізналася, що ти витягла вибухівку. Рано радієш. Черга скоро. Мама."

Я стояла, не знаючи, сміятися чи кричати. А потім спокійно спалила записку і зібралася занести «подарунок» до поліції. Хай вони розбираються. У мене, знаєте, інші плани на життя.

У вітальні з’явився Сем. Він з’їхав по перилах, як сноубордист.

— Як настрій? — запитав, кидаючи мені яблуко.

— Чудово! — кинула я назад. — Тобі як?

— Прррекрррасно! — вимовив з викликом.

Тато з’явився за кілька хвилин. Але на обличчі його читався неспокій.

— Нас зрадили... — сказав він, з гіркотою в голосі. — Кіборг. Злив інформацію твоїй мамі.

— Ну, вона і так знала... — буркнула я. — Прислала "сюрприз". Руку. Справжню. Ще й з погрозами.

— Тим паче, тепер ми мусимо бути обережнішими. Дуже.

Я дивилася на них — на тата, на Сема — і в моїй душі народжувалося тихе, вперте світло.

Можливо, мене чекає ще багато болю. Можливо, життя не буде схожим на фільм. Але ці двоє — моя фортеця. І поки вони поруч, я не здамся.

Я живу. І буду жити. До останнього. Навперекір їй. І задля себе.