21

Мої безперервні спроби дістатися до таємничої картки в моєму серці — ні, не метафорично, буквально — щоразу завершувалися провалом. Я вже обійшла кого могла: хакерів, які розбираються в пам’яті краще, ніж у власних думках, медиків, здатних витягти з тебе навіть жаль про колишнього, і навіть одного дивного типу, що назвав себе "кібер-шаманом". Нічого. Порожнеча.

— Ну, якщо й вмирати, то принаймні не в цьому році, — буркнула я, притулившись плечем до стовпа зупинки.

Місто вже дихало святом. Повсюди іскрились гірлянди, блищали витинанки на вікнах, хтось ніс ялинку, хтось — пакети з подарунками. У повітрі пахло снігом, апельсинами й ваніллю. У всіх — очікування дива. У мене — туга, гірка як какао без цукру.

Неподалік стояв непримітний кіоск. Я вагалася, але таки зайшла. М’які іграшки, гірлянди, свічки, дерев’яні прикраси... Щось у мені затремтіло. Я вибрала декілька речей, які згодом мали стати особливим подарунком.

На плечах був мій вірний рюкзак з балончиками фарби — мій спосіб залишати відбитки душі там, де серце просить кольору. Кажуть, найкращий подарунок — зроблений власноруч. Або серцем. А я мала і те, й інше.

Коли повернулася додому, побачила біля дверей машину, а біля неї — тата. Він саме прощався з якимось чоловіком:

— З наступаючим! — махнув він на прощання.

— А хто це був? — насторожено спитала я, підходячи ближче.

— А, це ти. Ну, Новий Рік наближається — от я і замовив ялинку та прикраси. Дивись!

У вітальні вже стояла пухнаста, розкішна ялина, прикрита поки що тільки вогниками.

— Справжнє зелене серце свята, — пробурмотіла я, сідаючи на диван.

— Подарунків буде ціла гора, — потер руки тато. — Жаль, що без мами.

Я лиш мовчки кивнула.

— А де Сем?

— У місто подався. Казав, щось «неймовірне» готує.

Я тільки хмикнула — його «неймовірне» завжди вартувало цікавості.

І поки тато займався на кухні, я тихцем створювала подарунок для Сема. Мої руки працювали старанно, зігріті теплом думок про нього. На фоні грали новорічні пісні, і навіть рани, що ще не до кінця загоїлись, не здавались такими болючими.

— Пссс! — почулося за вікном.

— Сем? — Я відкрила вікно. — Ти не міг просто зайти через двері?

— Та ну, нецікаво ж! — Сем з усмішкою вліз у кімнату через підвіконня. — А що ти там робиш?

— Сюрприз. Не підглядай.

— Окей, окей! — підняв руки. — Але ти швидше, бо ми починаємо прикрашати будинок.

Я спустилась донизу. Сімейний хаос новорічного декору — от що чекало мене попереду. Тато в костюмі сніговика замішував тісто, я — з оленячими рогами та светром із дзвіночками, Сем — напівСанта з вічно червоним носом.

Ми реготали, заплутувались у гірляндах, сперечались, хто краще прикрасив сходи. Сем заплутав мене в дротах і сам же розплутав, жартуючи, що я — мінотавр лабіринту, а він — Тесей. Часом ловила його погляд на собі — лагідний, з присмаком ніжності.

Коли запалала ялинка, вогні відбились у його очах, і я раптом зрозуміла — він для мене тепер як це світло. Теплий. Справжній. Невід’ємний.

— Показати тобі сюрприз? — прошепотіла я йому.

— Звісно!

Ми одяглися й вийшли в ніч. Мороз малював узори на рукавах, але поруч з ним було тепло. Я привела його до вагончика.

— Вау... — Сем завмер, дивлячись на графіті зі своїм зображенням. — Це я?

— Ну, майже. Без рогів, бороди й моноброви.

— Круто. Хіба трохи романтизовано, але ти маєш талант!

Я відкрила йому двері в вагон.

— Моя друга домівка. Тепер і твоя, якщо схочеш.

Сем ступив усередину й сів на спальник.

— Ти — неймовірна, знаєш? — прошепотів. — Так сильно змінюєш цей світ навколо.

— Я просто хочу, щоб у когось залишилась пам’ять. Якщо раптом мене не стане.

Він нахилився, взяв мою руку й поцілував її туди, де пульсує життя.

— Не говори так... Ти зі мною. Ти залишишся.

Ми сиділи разом, притулившись одне до одного, загорнувшись у ковдру. Тиша — рідкісна, чиста. Лише ритм наших сердець.

— Є ще одне місце... — прошепотіла я.

— Поведи мене.

Я привела його до улюбленого кафе. Мій столик чекав. Пейзаж за вікном, знайомий до кожного мазка.

— Це ми? — Сем не міг повірити.

— Я хотіла, щоб у мене завжди було нагадування, що хтось любить мене.

— Я люблю тебе, Рубі.

Я притулилась до нього. За вікном падав сніг, обіймаючи землю. А я сиділа в обіймах того, з ким хотіла зустріти всі сніги цього світу.