20

— Я, звісно, не геній з електроніки, але почнемо, — пробурмотів Сем, розкладаючи на столі дрібні деталі. Його пальці впевнено, хоча й обережно, розбирали один із пристроїв.

Я сиділа навпроти, схрестивши ноги, і розглядала малюнок на своїй долоні. Дивно, як глибоко життя може врізатися в шкіру — і в серце. Кожен дотик, кожен вибір залишає свій слід. А тепер у моєму серці — флешка. Серйозно. Не емоційна метафора, а справжня цифрова пам’ять, яку неможливо просто витерти.

— Як я і припускав, — продовжив Сем, — ці штуки передають імпульси. Мозок їх приймає, перетворює в сигнали, і — вуаля — у тебе галюцинації або повна втрата контролю над собою. Але прикол у тому, що вони всі різні. Це, — він підняв одну, — явно не та ж серія, що оця. І схоже, дія в них кардинально відрізняється.

— То ти хочеш сказати, — долучився тато, — що вони можуть підібрати ідеальну комбінацію?

— Угу. Потрібний тип, правильна частота, і ти отримуєш людину, яку можна переналаштувати під будь-яку задачу.

— Ідеальна людина для ідеального суспільства, — пробурмотіла я. — Або для тотального контролю.

У кімнаті запанувала тиша. Лише клацання металу в руках Сема.

Я глибоко вдихнула і звернулась до батька:

— А твій знайомий у лікарні… він дуже зайнятий?

— А що сталося? — насторожився тато.

— Хочу, щоб мене обстежили. Повністю. — Я на секунду затримала погляд на ньому. — Може, я щось пропустила. Щось важливе.

Тато мовчки витягнув з кишені папірець:

— Зв’язок є. Завтра зранку він вільний. Сказав, що тебе прийме. Але… він трохи… нетиповий.

— Я вже звикла до нетипового. — Усміхнулась я, приймаючи аркуш.

До вечора я буквально не знаходила собі місця. В голові крутилася одна думка: "Якщо я не виживу, хоча б хай залишиться слід." І саме тому, коли Сем підсів до мене на диван, я не стрималась:

— Слухай, а ти добре малюєш?

— Ну… не гірше за тебе. Чому питаєш?

— Бо я хочу щось залишити. Пам’ять. Доказ. Тату.

Я рушила до кімнати і через декілька хвилин повернулась із невеличкою татуювальною машинкою. Показала йому ескіз: R&S = 🖤.

— Круто, — Сем провів пальцем по лініях. — Точно хочеш?

— Точно. Раптом я не повернусь.

— Не говори так. Але… окей. Давай.

Першу тату робив він мені. Я стискала зуби, але терпіла. Потім — я йому. І хоч у мене рука тремтіла, все ж вийшло чітко. Просте чорне серце, два ініціали. Нічого надмірного, але тепер це частинка нас.

Коли настав вечір, ми лягли в ліжко. Я лежала, слухаючи, як Сем дихає мені у вухо. Ще ніколи я не хотіла жити так сильно, як зараз. Навіть новорічні прикраси в уяві здавалися важливішими за світову змову. Ялинка, мандарини, подарунки… І Сем. Найважливіше — він.

Будильник розбудив мене о сьомій. Я перевдягнулась, зібралася і вже через годину стояла перед лікарнею. Велика будівля із прозорими дверима і стерильним запахом.

— Вам до містера Кіборга. Сюди, будь ласка, — привітна медсестра провела мене до кабінету.

Я глянула на табличку: "Кіборг Алекс. Дослідник нейроімплантів і експерт в інтегративній хірургії." Ну да, звучить весело.

— Заходь, — пролунав голос ізсередини.

Кабінет виявився простим, проте кожен предмет був на своєму місці. Все випромінювало холодну ефективність. Чоловік років п’ятдесяти, у білому халаті, жестом запропонував мені сісти.

— Твій батько все пояснив. Ти хочеш, щоб тебе обстежили? Через імпланти?

— І не тільки, — відповіла я. — Мені треба знати, чи всередині мене нічого не залишилося. А особливо… — я на секунду зам’ялася, — …чи є щось ближче до серця. Саме всередині.

— Хм. Цікаво. Добре, підемо на рентген.

Через пів години я сиділа з чашкою кави в руках, переглядаючи знімки. Кіборг поставив переді мною знімок і уважно дивився на мене:

— Все чисто. Ти все витягла. Нічого не залишилося.

Я підняла знімок до світла і втупилася в область серця. Порожньо. Жодних карток. Жодних тіней.

— А якщо… теоретично… в мені є картка пам’яті, добре закамуфльована? Її можна витягнути… і вижити?

— Хм. Залежить. Якщо вона мініатюрна і не зачепила важливих судин — шанси є. Але це складна процедура.

— Імовірність?

— П’ятдесят на п’ятдесят. А іноді й менше. І будь-яке втручання біля серця — це завжди ризик.

— А дізнатися, що на ній, не витягуючи?

— Ні. Треба діставати. І навіть тоді ще не факт, що вдасться зчитати.

— Зрозуміло. — Я швидко підвелась. — Дякую вам. Дуже.

— Рубі, ти впевнена, що все гаразд? Твої питання…

— Просто хочу знати, на що я готова. — І я вийшла з кабінету, залишивши його наодинці з тишею.

Тепер я знала точно. У мене лише два варіанти: або знайти спосіб дістати картку і вижити, або ризикнути. І якщо вже вмирати — то хоча б знаючи правду. Бо з темряви, яка наближається, я не вийду просто так. Але хоча б спробую. Бо тепер я — не просто жертва. Я — носій. І я вирішую, що буде далі.