19

У кімнаті лунає голос з телевізора. Це мама. Вона дивиться на мене з екрану, її обличчя застигло в зловісній посмішці.

— А як виявилося, найнадійнішим способом заманити тебе стало просто впустити в кімнату, — засміялася вона, її голос тремтів від фальшивого задоволення.

Я повільно підійшла ближче. Лице мами було незмінно холодне, з усмішкою, що ніколи не йшла від серця.

— Ти вже заспокоїлася? Не надоїло гратись у серіали для маніяків? — з сарказмом питаю. — Може, варто було обрати щось простіше для щастя? Секс, шоколад, чоловіки, Netflix?

— Пфф! — Мама відмахнулася. — Не сміши мене. Я знайшла своє справжнє покликання. Твій час смерті настав. Прощавай, Рубі.

Екран згас. І в той самий момент щось клацнуло. Я різко обернулася. Стеля над головою почала повільно опускатися вниз, спершу майже непомітно, а потім усе швидше.

— Ой, тільки не знову! — закочую очі й розводжу руками. — Роздавити мене стелею? Серйозно? А де шоу? Де драма? Кров, сльози, паніка?

Підлога вібрує. Часу майже немає. Я дістаю з кишені телефон, швидко фотографую стіну з планами, хапаю кілька аркушів із малюнками, засовую в кишені.

— Ну вже ж ясно, що жити хочу!

На підлозі бачу уламок старого підсвічника. Не те, щоб ідеальний молоток, але підійде. Замахуюсь, б’ю по вікну. Скло розлітається на друзки. Вітер врізається в обличчя. Я затамовую подих.

— Ну давай, Рубі, покажи клас.

Я вистрибую з вікна й лечу прямісінько у... смітник. М’яке приземлення, кажеш?

Бульк. Бульк. Хрясь.

— Фууу! — обтираю з себе лушпиння від капусти. — І чому завжди я?

Піднімаюся. Позаду ще чую глухий удар — стеля догнала підлогу.

Я вся в смітті, але жива. Плани мами знову пішли шкереберть.

Насвистуючи пісеньку з фільму жахів, я йду до вхідних дверей. Дзвінок. Двері відкриває Сем.

— Емм… Рубі? — здивовано. — Ти що... з зомбі-фестивалю повернулась?

— Це називається "м'яка посадка". — Обтрушую з себе шкірку банана.

Сем відступає, пускає мене в дім.

— Та хтось би вже сміття виніс! — обурено лунає з кухні голос батька.

— Ви на що натякаєте?! — Схрещую руки. — Я вам що, сміття?

До нас виходить Джеймс, зупиняється, дивиться на мене.

— М’яка посадка, кажеш? — Піднімає брову.

Я мовчки простягаю йому всі зібрані докази. Він бере їх обережно, як вибухівку. Сем тим часом відходить подалі.

— Воняє? — хмикаю.

— Обійнятись хочеш? — раптом блискає очима я.

— Я в душ! — Сем миттєво зникає нагору.

Я сміюсь і йду на кухню. Обідаю на самоті. Сем довго не повертається. Ходить навколо як привид. Обнюхує мене час від часу.

— Ну-ну, ще скажи, що не подобається запах мила і лимонного гелю для душу?

— Просто перевіряю. Ти ж нюхала мій одяг?

— То була екстрена ситуація!

— І ще одна... нюхова перемога! — підморгує Сем.

Батько тільки регоче на фоні, щось бурмоче про "делікатеси". Ми хором кричимо:

— ФУ!

Після вечері влаштовуємо маленький збір. Викидаємо всі дурні папірці. Все, що залишилося, — це дві мікросхеми. В одній — потенційна галюцинація, в іншій — повний контроль.

Сем хоче розібратися, просить інструменти. Я йду на горище. Там темно і сухо. Знаходжу все необхідне, та натикаюся на старий диктофон. Увімкнувши, чую голос, від якого холоне кров.

"Привіт, Кларо. Це тато. Карта-пам'яті може все змінити. Не треба вбивати Рубі. Це твоя ідея, не моя. Я не хочу, щоб вона померла. Але компромат — сильна річ. Ми зможемо продати інформацію, отримати гроші... А вона... вона лише оболонка. Вибухівка просто для знищення доказів. Тільки, прошу, дотримуйся плану..."

Дихання перехоплює. Слів немає. Вони... вони хотіли мене вбити. Не просто знищити. Використати. Якийсь безодній холод пронизує мене до кісток.

Я ламаю диктофон на частини, беру все, що треба для досліджень, і спускаюсь униз. У грудях важко. Наче не серце, а камінь.

Жити страшно. Але знати правду — страшніше. Та тільки тоді з'являється шанс вижити.