Як знищити сусіда?

18

Я стою перед дверима маминої кімнати й упираюся поглядом у ручку, наче намагаюся її пробити силою думки. Дихаю глибоко, але чомусь боюся зробити перший крок. Усе всередині напружено гуде, як перед іспитом, тільки замість викладача — спогади, замки та пастки.

Прокинулася я близько шостої ранку. Сон утік, мов злодій. Біля мого вуха сопів Сем. Він розвалився на ліжку, обійнявши подушку так, ніби вона була його найдорожчим другом. Його обличчя було спокійне, навіть якесь безтурботне — дитяче.

Уві сні ми всі стаємо іншими. Хтось перетворюється на величного мислителя, інші на посміховисько, а дехто — на малюка. Ось Сем — не той, хто носиться з мною по школі, а хлопчик із лагідною посмішкою.

Я обережно підвелася з ліжка, щоб не розбудити цього «малюка». Тихо одягнулася, причесалася біля дзеркала і, позіхаючи, задумалася: що б таке утнути зранку? 🤔

Ідея прийшла миттєво. Зібрала весь одяг Сема, що лежав на підлозі, і сховала його в його ж кімнаті. Двері — на ключ. Все. Хай тепер шукає.

Наступний пункт — мамина кімната. Я тягнуся до ручки й натискаю. Як тільки двері відчиняються — БАМ! — мені в лоба прилітає якийсь механізм. Я відлітаю, вдаряюся об поруччя, перевалююсь — і шльоп на перший поверх.

— Оу... — тільки й прошепотіла я, залипаючи на стелю. Лежала, мов картопля після збору врожаю.

Мама завжди славилася своєю креативністю. І це — ще один її сюрприз. За весь час мого життя тут я жодного разу не була в її кімнаті. Мене туди просто не пускали.

«Рубі, туди не можна!» — повторювала вона постійно. Я питала чому, а вона тільки хмикала: «Бо це моя кімната!» Але при цьому спокійно вешталася по моїй, наче це був супермаркет.

— Рубі, ти жива? — долинає згори стурбований голос Сема.

— Уф! — відповідаю я, не поспішаючи вставати.

Сем з гуркотом злітає сходами вниз і нависає наді мною:

— Ти ціла?

— Все нормально, — подаю йому руку.

З кухні визирає тато:

— Що за гупання? Бійки не буде?

Ми з Семом напружуємося. Після вчорашнього... Але тато лише зітхає.

— Вибачайте за вчора. Я не пам’ятаю нічого. Але судячи з синців... когось я таки лупцював?

— Ну, було трохи, — мружуся я. — Мама захотіла тебе забрати. От і зчинилася битва.

— Я тебе бив? — вирячився тато.

— Та все нормально. Минулося.

— А чого ти тоді так гримнулася? — кліпає він.

— Подарунок від мами. Я вирішила глянути в її кімнату.

— Ага, це в її стилі, — киває він. — А, Сем, чого ти голий?

Я зловила на собі Семів погляд. Він розгублено дивився вниз на себе:

— А це... подякувати Рубі, яка заховала мій одяг!

— Рубі! — тато витягує руку. — Ключі!

Я закочую очі, але слухняно подаю йому ключ.

— Іди вдягайся, не лякай народ, — передає він ключі Сему.

— Я швидко! — і Сем мчить наверх.

— Може досить хлопця мучити? — хмикає тато, обіймаючи мене. — Де він тільки терпіння бере?

— А що в нас на сніданок? — уникаю відповіді і тікаю на кухню.

— Розмова ще не закінчена, — бурчить тато.

Ми снідали втрьох. Млинці з сиропом, кава, жарти — типова сімейна ідилія, якщо забути, що один з нас учора був під контролем зловмисників, другий щойно вилетів через двері, а третя взагалі перетворила будинок на поле бою.

— ...і тебе відкинуло? — засміявся тато.

— Не смішно! Мені живіт болить. Може, ребро зламала!

— А день тільки почався! — Сем закотив очі.

— Звинувать мене! — фихнула я.

— Ну що, до справи? — підвівся тато.

Ми повернулися на другий поверх. Тато розкрив двері, ховаючись збоку. І правильно — в кімнати вилетіла палиця з боксерською рукавицею.

— Старий фокус, — прокоментував тато.

Та далі — більше. Зверху вилилась вода, а слідом — пір’я.

— Фу! — пирхнув тато, виколупуючи пір’я з рота.

— Ваш план спрацював... наполовину, — пирснула я зі сміху.

— Я в душ! — буркнув тато й пішов.

— Ну що, хто перший? — я заглянула в кімнату.

— Я, — зайшов Сем.

Кімната виглядала... звичайно. Але чим глибше заглядали — тим дивніше ставало.

— Слухай, тут твоя мама прям готувала тобі страту! — показав мені Сем якісь схеми, малюнки.

— Без подробиць, — відмахнулася я. — Хай буде сюрприз.

Я рушила до стіни. На ній — карта міста, фотографії, вирізки з газет. Все про мене. Всі мої пости, сторінки, навіть думки. Справжнє досьє. Мамо, це вже параноя.

Проводжу рукою по стіні. Клац. Щось зрушується. Частина стіни відкривається... і на мене дивляться десятки очей. Металевих. Очей пістолетів. І починається обстріл.

— Ай! — встигаю відскочити.

— Що ти там натиснула?! — крик Сема з-за крісла.

— Воно само!

Кулі летять навсібіч. Ми ховаємося хто де може. Я встигаю знайти якийсь важіль — клац — і стрільба припиняється.

— Сем! — кидаюся до нього.

Він стискає бік:

— Пробило. Але живий.

— Треба витягати! — я тікаю по аптечку. Повертаюсь. — Сідай.

— Думаєш, це хороша ідея? — зиркає він.

— Інших немає.

Я чищу рану. Сем терпить. Витягую кулю, зашиваю.

— Все! — плескаю по плечу. — А тепер іди відпочивай.