17

— Для початку треба зняти ці пов'язки, — каже Сем.

Ми сидимо у ванній. Я — на пральній машинці, Сем — навпроти. Всі вже встигли скупатися, волосся моє ще мокре, а на мені — лише рушник. Сем перевдягнувся, але лише наполовину: штани на ньому є, а от футболку не вдягнув. І чомусь моє серце починає тарабанити, коли він дивиться. А як тільки торкається — то взагалі, наче вибух. Бум! 💥

— Цікаво, що б ти робила, якби ми з тобою не зустрілися? — питає він із посмішкою.

— Як і завжди — пиздила б інших, — знизу плечима.

— Ну, ми все одно зустрілися б у школі.

— Думаєш?

— Тебе ж усі знають, — хмикає Сем.

— Не думаю, що в нас щось би вийшло. Ти довго зі мною не витримав би.

— Це ще чому?

— Ти надто самовпевнений. — Я дивлюсь на нього. — Ніхто не витримував моїх пранків. А ти не просто тримаєшся, а ще й допомагаєш мені.

— За це ти мені і подобаєшся, — обіймає мене Сем. — І я не самовпевнений. Я просто бачу живих людей.

— Живих? — проводжу пальцями по його обличчю.

— Ти живеш на двісті відсотків. І хоча твої пранки не завжди безневинні — як, наприклад, той з Славком — ти наповнюєш цей світ кольором. З тобою я відчуваю, що живу.

Я усміхаюся.

— Якщо уявити людей як малюнки на аркуші, то всі народжуються чорно-білими. Дехто залишається такими — бо не знає, як себе проявити. Вони тіні. Дехто стає чорним — зло поглинає. Хтось однокольоровий — живе одним. А лише кілька відсотків можуть змінювати кольори. І лише одиниці — палітри — міняють усе навколо.

— І хто тоді я?

— Ти — палітра. Той, хто змінює інших.

— Значить, можу зробити тебе чорним-чорнісіньким? — заглядає в мої очі.

— Не дай Боже.

— А сам де? — торкаюсь його брів.

— Там, де є зміни. Бо саме тому я закохався в тебе.

Любов — це не про людей, це про ауру. Не дарма серце зображують червоним, а розбите — як уламки. Бо біль не зникає, він фарбує.

Сем обережно знімає пов’язки з моїх рук.

— Болить?

— Якщо не рухати — то не дуже. — Усміхаюсь.

Він цілує то одну, то іншу руку. І правда, легше. Кажуть, поцілунки зцілюють. Я колись так маму цілувала, коли вона поранилася. Тепер Сем — мене.

— Ноги теж будеш цілувати? — піднімаю ступні.

— Яка хитра! — сміється.

— Є ще живіт!

Сем бере вату і змочує спиртом.

— Тільки не верещи, а то сусіди не заснуть.

— Ще тільки восьма вечора, — показую на годинник на його руці.

Сем хмикає і торкається моїх швів.

— Ти сама себе зашивала?

— Ага. Гарно вийшло, правда?

— Звичайними нитками?

— Я не настільки дурна. У мене були ті, що самі розсмоктуються. Медичні.

— Вау.

Сем повільно обробляє рани. Я намагаюся не кричати, хоча боляче. Потім перев’язує. Далі — ноги. Тут уже складніше: я кілька разів ненароком вдарила його від болю. І лоскотно було.

— Вибач, я не хотіла!

— Видно, заслужив, — треть плече Сем.

Коли закінчили з ногами, дійшла черга до живота.

— Це зніму, бо заважає, — каже він і обережно спускає рушник. Ох…

Це було дивно. І водночас — дуже.

Коли все перев’язав, я сиділа, дриґаючи ногами.

— І що далі?

— А тепер… — Сем нахилився й поцілував мене.

Ну, а далі… далі було ліжко. Там — любов і всі справи. 😏💋

Моя голова лежить на його колінах, він крутить моє волосся на пальці.

— А коли в тебе почалися галюцинації? До мого приїзду?

— Ти думаєш, це через тебе? — піднімаю погляд.

— Просто цікаво.

— Місяць тому десь. А що?

Сем раптом підривається й тікає у ванну.

— Гей, куди ти?

— Зараз!

Через кілька хвилин він повертається і стрибає на ліжко:

— Дивись, що я знайшов!

На його долоні — знайома штукенція. Яка була в мені. І в татові.

— Звідки?

— Коли ми милися, я відчув щось у воді й у твоєму волоссі. Думав, то бруд. Але ні. Пішов у ванну — і ось.

— Думаєш, мама мене теж хотіла використати, як тата?

— Схоже, що ти була не співучасницею, а жертвою.

— Може, заглянемо в її кімнату? Може, там щось залишилось.

— Завтра. Сьогодні — спати.

— Добре.

Ще один сюрприз. Ще один день. Вау!

***Хотіла трохи розказати про стосунки між героями. Трохи любові ще нікому не заважало.

Буду вдячна за коментарі!😊