16

— Мама? — ошелешено видихаю я. — Що ти зробила з татом?

— Вважайте, що я дала йому... особливе завдання, — відказує Клара з холодною посмішкою. — Джеймс?

З кухні виходить батько. Але вигляд у нього... якийсь не такий. В очах — глуха порожнеча, зіниці розширені, рухи наче натягнуті нитками. Серце починає калатати.

— Тато?

— Розважайтеся! — кидає Клара, розвертається на підборах і зникає у вікні.

Я ще не встигаю збагнути, що сталося, як Джеймс рвучко витягує ножі. Два. Зі звуком металу, що ріже повітря.

— Тато? — повторюю здавленим голосом.

— Ха! — очі блискають дико. — Все одно ти вже труп, Рубі!

— Бачу, маминою отрутою тебе добре накачали, — пробую говорити спокійно, роблю крок ближче.

Сем і Майк завмерли біля дверей, не знаючи, втручатись чи чекати сигналу. Здається, вони очікують мого рішення.

— Хахахаха! — вибухає сміхом тато. — При чому тут мама? — Його погляд впирається в хлопців. — О, у нас тут глядачі. Що ж, приберемо зайве.

Свист. Із темних коридорів виходять ще кілька чоловіків — в уніформі, зі зброєю, обличчя пусті, як у маріонеток. Разом їх семеро. Схоже, розрахунок простий: двоє на кожного хлопця і один — на мене.

— Приберіть сміття, — кидає Джеймс. — А цю залиште мені.

— А нічого, що "ця" — твоя донька? — підіймаю брову.

— Пфф!

І починається хаос. У кімнаті спалахує бійка. Я хапаю найближчий стілець — не найкраща зброя, але щось. Відбиваюсь. Знову розбитий посуд, кров на підлозі. І знову — жодного дня без бою.

— Може, поговоримо? Без ножів і меблів? — запитую, ухиляючись від чергового удару.

— Не думаю, що це має сенс, — Джеймс рвучко атакує.

Я встигаю підставити стілець. Той розлітається на друзки.

— Дякую! — викрикує Сем із-за спини, розбираючись зі своїми опонентами.

— Будь ласка! — відповідаю і сама кидаюся в бій. Хійя!

Тата бити важче. Навіть з огляду на ситуацію. Але ось він валить мене на підлогу, ніж блискає в повітрі. Я встигаю перекотитись, даю йому ногою під зад і намагаюся відповзти. Він хапає мене за ногу.

— Ми не закінчили!

— Я теж так думала!

Він притискає мене до підлоги. Ніж в кількох сантиметрах від грудей. Я намагаюся відштовхнути його, і випадково намацую щось за його вухом. Це не родимка. Це — прилад.

Я проводжу пальцями по його обличчю, замикаючи його увагу. Знаходжу пристрій і витягаю. Тато здригається. Очі не світлішають. Значить, є ще.

Міркую. Якщо таких модулів три: один біля вуха — для зв'язку; один — у мозку, для контролю; один біля серця — для приглушення емоцій.

Тато знову здіймає ніж. Я встигаю дотягтися до ніжки стола.

— Пробач, — шепочу і з усієї сили б’ю його по голові.

Джеймс знепритомнює. Я перекочуюсь і повзу подалі. Сем і Майк вже знешкодили інших. Ми швидко перев'язуємо тата, знаходимо решту пристроїв. Їх витягти складно. Один — у черепній частині, другий — у грудній.

— Рубі, ти як? — підбігає Сем.

— В нормі! — показую великий палець, але в голові пульсує.

— Він виживе? — питає Майк, глянувши на батька.

— Думаю, так. Але треба перевірити, що це за чіпи. Це не вибухівки.

Сем викликає поліцію. Пояснює, що на нас напали. Трішки прикрашена історія, але в межах правди. Поліція забирає нападників. Ми полегшено видихаємо.

— Час навести порядок, — кажу, оглядаючи розгром.

Заскакуємо в прибирання. Виносимо сміття, пил, уламки. Вітальня виглядає як після вибуху. Лишилась тільки люстра. Кухня — трохи краще. Переставляємо меблі з інших кімнат, зносимо все, що можна.

Джеймса кладемо на розкладачку. Я обережно обробляю йому рани. Поряд сидимо на пуфіках, вечеряємо піцою.

— Схоже, Клара вирішила не світитися, — кидаю шматок піци.

— Вона не врахувала, що все піде не за її планом, — кивнув Сем.

— Точно! — ми чокаємося банками спрайту.

— Ну і що тепер? — запитую.

— Насамперед — перев’язати твої рани, — відказує Сем.

— Я, напевно, піду, — Майк встає.

— Ти куди? — в унісон питаємо з Семом.

— Ну, у вас тут... романтика, ніжність... — він показує жестами. 👉👌 — Я — пас.

— Точно не хочеш залишитись?

— Тройничок? Нє, дякую. — Майк підморгує.

— Я тебе проведу, — Сем встає.

Біля дверей Майк зупиняється:

— Не ображай її, добре? Рубі — вона... з вогнем.

— З полум’ям, — поправляє його Сем.

— Саме так. І, до речі, я виконав твоє прохання. Слідкував за нею здалеку.

— Але друга частина пішла боком, — хмикає Сем.

— Я старався!

— Але все вийшло через... ну ти знаєш.

— Ага. — Майк усміхається. — Побачимось.

Сем повертається до мене. Я розслаблено лежу на пуфику.

— Ну от, залишилися вдвох.

— Тут ще мій тато... — показую на розкладачку.

— Не псуй романтику.