15

На вулиці ще тільки шоста ранку. Я закуталася в плед, обіймаючи гарячу чашку какао з маршмелоу. Спати не хотілося. Вперше за довгий час у голові не звучала тривога про смерть. П’ять вибухівок, що оселилися в моєму тілі, нарешті пішли в небуття — одна за одною полетіли з моста просто в глибоку воду. Плюх, плюх, плюх…

Наче мало б стати легше.

Але в голові була тільки мама.

Коли тебе хоче вбити людина, яка колись гладила тобі волосся і клала в рюкзак бутерброди з сиром, усе навколо починає хитатися. Чи всі люди здатні на це? Невже зрада — в крові? Чи тільки в моїй родині така генетика?

Сем — ні. Тато — теж ні. Я просто… хочу вірити, що ні.

Підношу чашку до губ. Руки болять, мовби кожна клітина тіла кричить. Знеболювальне вивітрилось, а нову дозу колоти — вже ризик. Кажуть: "Уві сні біль зникає". Може, справді подрімати?

Я допиваю какао, ставлю будильник. Години буде достатньо.

Очі заплющені. Дихання рівне. Сон не поспішає приходити. Здається, все-таки заснула...

Останній день навчання перед канікулами. Мабуть, варто піти. Як-не-як, треба ж завершити це божевільне півріччя. Я навпомацки готую бутерброд, запихаю його до рота. Болить. Кожен крок — виклик. Але я не розвалююсь на частини. Уже ні.

На плечах — куртка. За спиною — рюкзак. І вперед, через біль.

Сем, поки я повільно наближалася до школи, теж рушив туди. Його щось гризло зсередини. Особливо після дивного натяку Джеймса. Але якщо Рубі і справді з’явиться, він має бути там.

— Рубі, де ти? — шепоче він, заводячи авто.

Перед школою — майже ярмарок. Учні, святкові гірлянди, сміх. Все готується до канікул. Майк уже розганяє машини з "неправильної" зони:

— Тут тільки для Сема! Проїжджайте далі!

— А мені можна? — знизує брову Сем, зупиняючись поруч.

— Тільки якщо ти Сем. — Майк заглядає всередину. — Ага, точно ти.

Паркуються. Обнімаються. Братство.

— А де Рубі? — Майк озирається.

— Втекла вночі. — Сем хмуриться. — Все складно.

— Вона завжди складна. — Майк зітхає.

Я в цей момент повільно йду до них. Ноги гудуть. Але я маю дійти. Хоч би ще кілька кроків. Бачу Сема. Майка. Вони мої. Мої люди.

— Це не Рубі до нас прямує? — Майк першим помічає мене.

— Рубі! — Сем озивається вже м’яко, з теплом.

— Привіт, хлопці… — і… нога підламується. Земля підходить занадто близько, аж поки Сем не ловить мене просто в повітрі.

— Все добре? — Його очі в мої.

— Треба поговорити. Наодинці.

— Думаю, Майк не завадить. — Сем киває. — Пішли звідси.

Він несе мене туди, де тихо. Очі однокласників проводжають нас з подивом.

Ми сідаємо на лавку. Я між ними, як в фортеці.

— То чого ти втекла? — питає Сем.

— Майк?.. — я озираюсь.

— Він знає все. Я довіряю йому. — Сем кладе мені руки на плечі.

Я роздихуюсь і підкочую рукави. Їхні очі — на швах, на перев’язках.

— Ти… — Сем мовчить.

— Врятувала всіх, — кажу спокійно.

— Ти сама витягла з себе вибухівки?! — Майк вражено нахиляється.

— З дитинства тягнуло до медицини. Інструменти були. А вагон на вокзалі — мій імпровізований операційний.

— Ти дика. — Майк чухає підборіддя. — В хорошому сенсі.

Сем хитає головою.

— Треба хоча б на один урок сходити. Потім додому. Перев'язки. І… повідомити Джеймсу.

— Джеймс? — Майк піднімає брову.

— Мій тато. — кажу просто.

Продзвенів дзвінок. Сем допомагає мені піднятись. Йду між ними — наче коридором безпеки.

— Щось Рубі виглядає так, ніби її мікрохвильовка пересмажила. — Білл кривиться.

— Нормально! — кидаю йому і всідаюсь за парту.

— Славка нема. Чмирити нема кого! — Майк усміхається.

— Це сімейне. — Сем шепоче.

— Так ви ж разом живете... — починає Білл.

— Білл… — Майк кидає на нього погляд. — Просто... не думай.

Урок не закінчився, як біль починає наростати. Сем це бачить.

— Йдемо додому. Тут нічого ловити.

Ми виходимо. Мене саджають на заднє сидіння. Їдемо мовчки. Спокійно.

Дім зустрічає тишею. Дивно. З мамою завжди було шумно, навіть коли вона мовчала. Два роки тому було щось схоже…

…я прокидаюсь від запаху газу. Ручка дверей — не працює. Замкнено. Паніка. Вікно. Стрибок. Сальто. Кухня. Замкнено. Камінь. Скло. Порізана рука. Чотири відкриті конфорки. Випадковість? Тоді я ще вірила.

Зараз — ні.

— Я спереду. Рубі за мною. Майк — тил. — Сем бере командування на себе.

Ми заходимо. Чисто. Ні крові, ні перевернутих меблів. Навіть пахне… піцою?

— Усе чисто! — Сем зітхає. — Заходьте.

— А на кухні хто? — Майк насторожений.

— Тато? — питаю.

— Джеймс? — Сем розгублений.

І тоді голос. Холодний, знайомий, з надломом:

— Тата нема. Але є я.

З кухні виходить вона.

Мама.

Майк шепоче:

— Приїхали…