14

— Слухай, а чого в тебе такі... елегантні нігті? — Джеймс ковтнув пива і хитро глянув на Сема.

— Це завдяки твоїй доньці. Вона — дизайнер моїх мук. — Сем розвів руками, показуючи залишки епічного манікюру.

— Ха-ха! От же ж моя дівчинка. — Джеймс пирснув. — Я завжди казав: якщо в когось є талант до безумств — це точно вона.

— Вона з дитинства така була? — усміхнувся Сем.

— Та Рубі ще до садка вміла влаштувати апокаліпсис. Якось облилась кетчупом, зайшла до нас з переляканими очима й пищить: "Мене поранили!" Ми думали — все, шви треба. А вона — просто хотіла перевірити, чи нас вистачить на скору реакцію.

— Звучить дуже... по-Рубінськи. — Сем хмикнув.

— А ще була фішка: ховалася за шторами, вилазила з шафи вночі, стрибала з табуретки з криком "Ніндзя!" і лякала нас до чортиків. У мене через неї волосся почало сивіти вже в тридцять.

— То зараз не видно. — Сем глянув на його голову.

— Бо вона мені їх повисмикувала, коли грались у перукарню! — Джеймс аж здригнувся. — Бачиш? Мурахи пішли. Досі пам’ятаю той біль.

— Думаю, вона ще не показала всі свої козирі. — Сем відкусив бутерброд і махнув нігтями.

— Ооо, не сумнівайся. — Джеймс пригрозив пальцем. — Твоє шоу тільки починається. Поки що вона тебе любить. А уяви, якщо зненавидить.

— Ви зараз кажете, ніби я в смертельній зоні. — Сем ковтнув пива, не відриваючи погляду від вікна.

— Саме так, синку. Повільна розправа. — І потім, всміхнувшись, додав: — Але з любов’ю.

У цей час я сиділа на даху. Вітер гойдав кінчики волосся. Мені хотілося кричати, але не було сенсу. Я — бомба. Буквально. Із п’ятьма вибухівками в тілі. Веселуха.

Не хочу, щоб постраждав хтось із них. Ні Сем. Ні... тато. Так, я вже кажу на нього "тато". Бо, як не крути, за ним — не брехня. За ним — правда. Навіть якщо і болюча.

А Сем? Без нього дім буде ніби… мертвим. А я без нього — ніби порожньою пляшкою. Він як кришка. Тримає мене в купі. Не дає розлитись.

— Це єдиний варіант, — шепочу. І підводжусь.

Потрібен душ. Гаряча вода стікає по тілу, ніби змиває день. Може, і вибухівку роз’їсть? Було б непогано.

Намилюю голову. Під водою шепочу: "Хочу жити. Але не ціною чужого життя."

Після душу переодягаюсь. Шукаю в кімнаті речі. Беру найнеобхідніше. Фотографії… На поличці — я з мамою. Кидаю на підлогу. Скло тріскається. І байдуже.

Знаходжу фото з татом. І з Семом. Ті беру.

Кидаю в рюкзак олівці, блокнот, пару балончиків. Потрібно хоч щось, щоб не збожеволіти в ізоляції. І… металодетектор. Може, знайду ще щось у собі. Із вибухівок. Або з себе.

Тихо відчиняю двері. Внизу говорять. Я ковзаю мимо, як тінь. Але…

— Рубі? — Сем з'являється несподівано. — Куди ти зібралась?

— Ру, — долучається тато. — Що це за втеча?

— Я маю піти.

— Куди? Щоб померти наодинці? — голос Джеймса стає жорсткішим.

— Це не жарти! — кричу. — Я — небезпека. Якщо я здетоную — ви всі загинете!

— Ми не підемо, — говорить Сем. — Ми з тобою. До кінця.

— До якого кінця?! Коли мої руки розлетяться по кімнаті, а стіни стануть червоними?! — я вже тремчу, стримуючи сльози. — Я не хочу, щоб ви бачили мою смерть!

— Ру, — тато підходить ближче. — Є варіант. Мій друг, Райан. Лікар. Каже — можна спробувати. Треба зробити рентген. Він візьметься за це.

— Ми поїдемо разом. — Сем підходить і просто обіймає мене. Міцно. По-справжньому.

І я здаюся. Плачу в нього на плечі. Вперше за весь час — по-справжньому.

Ми сидимо на дивані. Сем — поруч, обіймає. Тато — в іншій кімнаті, говорить телефоном.

— Не йди більше, — каже Сем. — Я не витримаю.

— Сем...

— Я тебе люблю. І знаєш, ти — дивна. Бешкетна. Але ти — моє.

Поцілунок. Повільний. Глибокий. Смак небезпеки і ніжності. І щось у цьому є… фінальне.

Я не сплю. Він — поруч, дихає спокійно. А я — вже одягнена. З рюкзаком.

Підходжу. Цілую його в губи. — Прощай…

Цілую тата в щоку. Серце стискається. Але я мушу.

Вагончик. Самотній, старий. Але безпечний.

Я викладаю інструменти. Металодетектор. Скалпель. Знеболююче.

Ріжу. Обережно. Тільки щоб витягти. Гачки розтягують рану. Метал блищить. Ось вона, одна.

Далі — друга. Третя. Кожен рух — як бій з собою.

Живіт — найстрашніше. Бачу нутрощі. Як у підручнику анатомії. Але це не підручник. Це я.

П’ята. Остання.

Все. Я — без вибухівки. Я — жива.

Я йду. Болить. Все болить. Але я вільна.

Стою на мості. В долоні — уламки мого колишнього "я".

— Не дочекалась, мамо, — шепочу. — Я вижила.

Кидаю їх у воду. Бульк.

Я жива.

Сем прокидається. Порожній диван.

— Рубі?.. — ходить по квартирі. Порожньо.

— Вона втекла. — Джеймс спускається на кухню. — Зник і металодетектор.

— І що, просто піти до школи?! — Сем у відчаї.

— Вона прийде. Дай їй час. Вона знову тебе знайде.

І Сем мовчки киває, дивлячись у вікно. А десь далеко, за мостом, стою я. Вперше — по-справжньому — жива.

***Буду дуже вдячна за коментарі, вподобання та підписку. А також за репости! Для мене це дуже важливо. 

ПРИЄМНОГО ЧИТАННЯ.