- Слухай, а чого в тебе такі довгі нігті? - Попиваючи пиво, глянув на Сема Джеймс.
- Треба подякувати Рубі! - Хмикнув на це сусід. - Її рук діло.
- Га-га-га! - Загиготів чоловік. - Моя дівчинка! Завжди знав, що в пранках ніхто їй не зрівняється.
- А вона творила щось таке, коли була маленькою? - Запитав Сем.
- Да вона постійно щось витворяла. Було таке діло, коли облила себе кетчупом, а потім почала скиглити, що поранилася вилкою. Переживали всі страшенно.
- А коли ці всі фокуси почалися?
- Коли Рубі навчилася ходити. Ховала іграшки в ліжко. Вискакувала із-за дверей і кричала. Лазила по шторах, як людина-павук. Короче, страх, а не мале. Вже видно тоді у мене почало з'являтися сиве волосся.
- Ну зараз його не видно. - Глянув на тато Рубі Сем.
- Звичайно не видно, бо Рубі мені його вискубувала, коли ми гралися в перукарню. Брр! Як згадаю ті відчуття. Дивися, аж мурашки пішли ходуном. - Показав на руку чоловік. І дійсно, волосся аж дибки стало.
- Схоже Рубі поки не дійшла до самого гарячого. - Відкусив бутерброд мій сусід.
- А що вона зробила? - Підпер підборіддя рукою Джеймс.
- Пофарбувала волосся, замазала маркером, а потім сама ж стерла, ну і оце. - Хлопець загнув пальці з довгими нігтями. - А так взагалі робила маленькі витівки.
- Ну нічого, ще час твій не прийшов! - Постукав по плечу Сема брюнет.
- Кажете, ніби мене ведуть на розстріл. - Невпевнено глянув на Джеймса недочоловік.
- Ну воно якби так і виглядає. - Зізнався той. - Повільно і невпинно. - А вже згодом добавив. - Жартую!
Я ж тим часом сиділа на даху і думала, що мені робити. Ну вмирати, то діло просте. Тільки якби ж не вибухівка в мені! Не хочу, щоб хтось постраждав. Ні Сем, ні тато. І добре тато. Хоча я з ним не бачилися близько дванадцяти років, знала і вірила у краще. Чого ви думаєте я думала, що батько помер? Бо це все наговорила мені мама. От і заклалося в голові. А зараз, коли він живий зі мною, то просто не можу його втратити.
Сем... За цей час я до нього звикла. А пранки роблю, бо це весело. Я закриваю очі. Дім без сусіда опустіє. На то він і сусід! Не можу без нього. Скучаю за його ніжними обіймати, теплим поглядом, гарячими руками і не тільки. Він як посуд, що не дозволяє мені розтектися за кордони. Мої кордони. Він як ліки від ангіни. А точніше від галюцинацій. З ним мені легше. Дихають легше. Живеться вільніше. Хотіла ще й сказати про спокійно, але це неможливо з моїм веселим характером і через якусь манію до пранків. Сорян!
Тому щоб ніхто не постраждав, я встаю з даху.
- Це єдиний варіант! - Бурмочу про себе.
Для початку треба сходити в душ. Цікаво, а ці вибухівки намокають чи як? Можливо їх засунули в якісь пакети. Гаряча вода тече по мені. Вмиваюся. Знімаю речі і рушаю в душ. Треба просто змити з себе цей день. Тільки залишити оту частинку з вигнанням Слави зі школи. Все ж гарні моменти в цьому дні теж були. Пранк з Семом з довгими нігтями. Ух, цікаво, як це йому ходити?
Намилюю голову. Тяжко видихаю. Поспати б. Але тоді в небезпеці Сем і тато. Ще й школа завтра. Добре, що хоча б останній день перед канікулами. Та все ж. Перевдягаюся в інший одяг. Напевно найкраще піти зараз. Не попрощавшись. Йти куди є. Вагончик завжди мені рятував в такі дні. І ось зараз врятує. Людей немає, тварин немає. Ніхто не помре.
Давай, Рубі. Я рушаю в свою кімнату. Так, що мені треба взяти? Зубна щітка, паста і трохи їжі у вагоні є. Одяг би лишній не був, іграшки, щоб не було сумно. На поличці помічаю фотографую з мамою.
- До чорту її! - Кидаю я фото на підлогу. Рама зі склом б'ється. Вже все одно.
Довго шукаю фото з такою, проте знаходжу. В рюкзак відправляється і фото з Семом. От за ким, а за ними скучати буду. Беру і свої альбоми з олівцями. Роздумую чи брати балончики з фарбою. Ай, візьму. Десь залишу свій шедевр на стіні будівль. Наче все.
Виходжу з кімнати і прислуховуюся. Про мене розмовляють. Зітхаю і тихо спускаюся вниз. Наче не бачать. Все треба рушати. І тільки відкриваю двері на вулицю як чую здивований голос Сема.
- Рубі? А ти куди?
Повертаюся.
- Ру! Ти куди зібралася? - Долучається до розмови тато.
- Я піду!
- Куди? Вмирати наодинці? Рубі, не сміши мене! - Схрестив руки на грудях батько.
- Я й не жартую!
- Ру!
- Я не хочу наражати вас на небезпеку!
-Ти ж знаєш, що ми нікуди не підемо від тебе! - Відповів на це Сем. - Ми до кінця.
- До кінця чого? Моєї смерті? Як мої кінцівки розкидає по всьому будинку, і кров так і буде хлещити в різні сторони? - Ледве стримувала сльози. - Я не хочу, щоб ви це бачили!
- Ру! Я поговорив зі своїм знайомим, і той сказав, щоб ми приїжджали у лікарню. Він зробить рентген і згодом про все про свої плани розкаже. Райан БУДЕ проводити операцію. - Чітко промовив тато.
- Рубі! - Тільки це й промовив Сем, підійшов і обійняв мене. І вже в нього в обіймах я розплакалася. - Тшшш!
Я сиділа з Семом на дивані, коли тато говорив по телефону. Схоже за цей час поки мене не було разом з тим Сем вже зняв з себе накладні нігті.
- Послухай! Я не хочу тебе втрачати. За цей короткий час збагнув, що ти єдина, яка розуміє мене. Хоча досить дивними способами. Тому, будь ласка, не йди нікуди. Ти мені потрібна. Я без тебе задихаюся. - І враз Сем поцілував мене. Тільки поцілунок був дивний, наяе хлопець насичувався мною, і він це робив, наче останній раз.
- Сем. - Промовляю я, як тільки поцілунок закінчився. І це не обурення, а прохання.
- Я тебе люблю! - Посміхається юнак до мене гарячим диханням.
Боже, що я роблю! Хотіла знищити свого сусіда, а в результаті ще дужче прив'язала його до себе. І найголовніше розумію, що теж його люблю.
- Сем. - Повторяю я знову. - Будь ласка.
Хлопець давить мене вниз, і я лягаю. Далі вже всі зрозуміли, щоб було далі. Я лежала на дивані з відкритими очима. Не можу заснути. Думаю вже треба йти. Я беру з собою рюкзак, проте бачу в кутку металодетектор. Теж візьму. Тільки дещо заберу з аптечку. Все.