13

Крик. Пронизливий, нестерпний — наче хтось видирає душу через горло.

Вуха закладає, я хапаюсь за голову.

— Давай, допоможу, — Сем обережно витирає щось з мого вуха.
Кров. Що?..

— Хто так кричить? — озирається Білл.

І тут:
— РУУУБІ! — хриплий, злий, до краю.

Я вже знаю цей голос.
Слава.

Він вибігає зі школи — злий, як ніколи.

— Це ти! Ти все зіпсувала! — валить у мій бік.

Хлопці миттєво стають між нами, як жива стіна.

— Вибач, а я тут до чого? — питаю спокійно, схрестивши руки.

— Мене вигнали зі школи! Через тебе!

— Ну, прости, що не я з тобою зажималась у туалеті, — знизує плечима Рубі. — Тебе ж не за пранки вигнали, а за реальні пригоди.

— Це. Ти. Винна, — каже він по складах, аж слина летить.

— Слава! — озивається дорослий голос. Біля дверей — двоє охоронців і його батько. — Не чіпляйся до дівчини.

Охоронці беруть його під руки. Слава виривається, але марно.

— Вибачте за всі неприємності, — батько Славка зітхає. — Думаю, йому справді потрібна інша школа…

— Тут список шкіл і номери директорів, — містер Роберт передає папір. — Із гуртожитками, зміненою програмою. Думаю, щось знайдете.

— Дякую. І… ще раз вибачте. — І вони зникають у машині.

Зітхаю. Не тільки я — полегшено видихають учні, вчителі, навіть голуби на даху.

— Камінь з душі, — усміхаюсь до хлопців.

— Щось мені підказує, що природа ще не заспокоїлась, — зиркає на мене Сем.

Мовчки їдемо додому. Я усміхаюся — вперто, щиро.

— Ти, як Чеширський кіт, — коментує Сем. — У всіх проблеми, а ти сіяєш.

— А що, якщо настрій класний?

Машина спиняється біля будинку. Ми виходимо.
Сем притримує двері…
— Дивно. Відчинені…

Ми обмінюємося поглядом.

— Тримайся ближче, — каже тихо.

Заходимо. І все — завмирає.

Кров.

Кожна поверхня — плями. Сліди. Наче хтось вирізав фільм жахів просто тут.

— МАМО?! — кричу.

Сем вмить затуляє мені рот. І вчасно — хтось спускається з другого поверху.

— Сюди! — шепоче Сем, хапає мене за руку, і ми пірнаємо за перевернутий диван.

Шурхіт. Кроки.
Я бачу ніж. Сем — жестом показує.
Я не чекаю. Вихоплюю — і кидаюся на фігуру.

— Аааа!!

— СТОЙ!!

Мене притискають до стіни. Ніж випадає.

— Рубі?! — здивований голос.

Піднімаю очі.
— …Тато?

А Сем уже летить на нього ззаду — проте незнайомець ухиляється, скручує його.

— Не чіпай його! Він наш! — кричу.

— “Наш” — це як? — питає Сем, запекло дихаючи.

— Це… Джеймс. Мій батько. — Батько простягає руку. — Приємно познайомитись!

Сем нерішуче тисне долоню.
— Взаємно…

— Ти… живий?.. — дивлюсь на батька. — Я думала ти…

— Вибач. Мені довелося зникнути. Я… багато чого дізнався.

Ми сидимо в напівзруйнованій вітальні. Диван, стілець, ковдра.
Розповідь починається.

— Клара… твоя мама… вона хотіла тебе вбити.

— Що?!

— Пам’ятаєш ніч, коли все почалося?

Киваю.

— В ту ніч усе було підлаштовано. Стрілянина — це пастка.
І знаєш, хто був у масці? Я знайшов відео. І бачив. Це був… Алістер.

— Алістер?! — Сем схоплюється.

— Вони були в одній банді. І Клара… — батько зітхає. — Вона ніколи тебе не хотіла. А коли вступила в ту організацію, вони їй промили мозок.

— То я… небажана?

— Ні. Для неї — можливо. Але не для мене. Я завжди мріяв про доньку.

— Але… чому я бачу галюцинації?

— Бо тебе труїли. Повільно. І знаєш що ще? — Джеймс дістає флешку.

Ми дивимося відео.
Мама. Алістер. Розмови. Дотики. Поцілунки.
Чітко видно: змова.

Потім — ніч. Я в іграшках. Гра з татом. Приходять чужі. Шафа. Ключ.
Мама… замикає мене. ЗАМИКАЄ.
Це не було випадково.

Я тремчу.
Сем мовчки обіймає.
Я захоплююся у його теплоті. Безпечно. Спокійно.
Поки не починаєш думати.

— А… ці “операції”, про які ти казав?

— Тобі різали руки, ноги, живіт. Я підняв архіви. Фізично ти була здорова. Але тебе різали. Без причини.

— Для чого?!

І тут батько приносить… металодетектор.

— Ми тебе проскануємо.

Я стою. Прилад пищить. Руки. Ноги. Живіт.

— Тебе напакували чимось. Метал. Може — вибухівка, — каже Сем.

— Але маленька. І, схоже, активна, — додає Джеймс.

— Тобто… я… я можу вибухнути?! — питаю, вже не контролюючи голос.

— Саме тому лікарі не візьмуться. Ризик величезний.

Все. Кінець.
Я — ходяча бомба.

— Тоді чого ви зі мною возитеся?! — зриваюся. — Утікайте. Я ж приречена!

Сльози течуть по щоках. Я біжу нагору.

— Рубі! — криче Сем.

— Дай їй час… — зупиняє Джеймс.

Сиджу на даху. Ніч. Зірки.
У руках — пляшка віскі, знайдена на горищі.

Місяць тонкий, як лезо.
Якась зірка падає. Бажати нема чого. Все одно не справдиться.

Отак і запам’ятають мене.

Рубі. Пранкерка. Бомба. Жива. Недовго.

Молодець, Рубі. Молодець.