11

Фари блимають. Машина несеться прямо на мене… і різко гальмує.

— Ти що робиш?! — вискакує Сем з авто.

І вже м’якше, глибше:

— Рубі… це було небезпечно. Ти бігла по дорозі. Тебе могли збити.

Я мовчки зітхаю. Тіло ще тремтить. Але здається…
Його голос мене стабілізує. Чи це просто ілюзія?

— Слухай, — каже Сем. — Поїхали. Я знаю місце, яке тобі точно допоможе.

Він бере мене за руку.
Я, кліпаючи очима, намагаюся віддігнати рештки паніки, а він заводить двигун.

Їдемо нічним містом.
Вулиці безлюдні, як у післяапокаліпсисі.
Сем тримає кермо, іноді торкається моєї руки.
Коли я не відсмикуюсь, стискає сильніше. Тепло. Тихо.

— Куди ми їдемо? — питаю нарешті.

— Туди, де нас ніхто не потурбує.

Типова фраза серійного маніяка… Але з якоїсь причини я йому вірю.
Бо як не дивно — я довіряю Семові. Глибоко. Несвідомо. Природно.

Машина зупиняється.

Я виходжу. Холодне повітря обіймає мене. Сіль, вітер, нічне море.

Я вдихаю глибоко.
— Яке чисте повітря… — шепочу.

— Ходімо. Зараз буде ще краще, — посміхається Сем. І тягне до води.

— Ми ж… в одязі?

— У мене є змінне, — змовницьки каже.

І ось я стою в морі. Спершу — мокрі кросівки. Потім щиколотки. Потім коліна.
Сем — поруч. І раптом… пуш!

Я — у воді. З головою.

Випірнаю. Хлюпаюсь. Обертаюсь. Сміх.

— Лягай на воду! — кличе Сем.

Я лягаю. Над головою — небо. Місяць. Мільйони зірок.

— Стань морем… — каже він тихо. — Почуй хвилі. Вдихни море. Відчуй, скільки життя в ньому…

Я заплющую очі.
Море всередині мене.
Моя шкіра — вода.
Мої легені — коралові рифи.
У мені — риби, дельфіни, акули, мільйони істот.
Я — тиха.
Я — спокійна.

Я море.

Сидимо в машині, загорнувшись у пальта, п’ємо з термоса гарячий глінтвейн.
Кондиціонер гудить. Вікна запітніли. Тепло. Добре.

— Полегшало? — питає Сем.

Киваю.
Так. Полегшало.
Із ним — якось легше.

— А ти… і раніше так у море взимку? — запитую.

— Щодня. Загартування — мій стиль, — усміхається він. — І твій, схоже, теж.

І як я збиралась вигнати цього хлопця з дому?

Я знову думаю про Алістера.
І тоді…

— Це правда, що він… сидів?

Сем подивився на мене. Зітхнув.

— Значить, дізналась.

— Не зовсім. Просто бачу, що щось ти знаєш.

— Так. Мій батько сидів. Але не за те, що зробив. Його звинуватили несправедливо. Він нікого не вбивав.

Я нічого не відповідаю.
Бо… не впевнена, що це правда.

— Поїхали додому. Завтра школа, — каже Сем.

Школа. Слава. Проблеми. Хм… Славі потрібен урок. І я знаю як.

Ранок. Стандартно. Сем викликається мене підвезти. Я не заперечую.
Школа. Майк уже біля дверей:

— Хаю-хай! — бам!
🤜💥🤛
— Як настрій?

— Бойовий, — хмикаю я. Як тільки бачу Славка — усмішка стає ширшою.

— Треба хвилюватись? — озирається Майк.

— Якщо мова про Рубі — хвилюватись треба завжди, — коментує Сем.

Уроки почались.
Але здійснити план — непросто. Бо за мною весь час наглядають сімнадцять хлопців-тілоохоронців.

— Як послати всіх на чотири сторони й не образити? — бурчу я.

— Ніяк, — відповідає Білл, хрумкаючи яблуком.

— Ми за тобою спостерігаємо! — показує пальцями "око-наглядача" Майк.

— Ага, — відповідаю з сарказмом.

Продзвенів дзвінок. Мій шанс.

Я рвонула до дверей.

— Куди?! — переді мною — Білл і ще пара хлопців.

— У туалет.

— Щось підозрілий у тебе погляд…

— Якщо не відпустите — прибиратимете кабінет! — тягну останнє слово з інтонацією ультиматуму.

— Добре, добре! — зітхає Білл. — Але ми тебе запам’ятаємо.

Я йду. І за секунду озираюсь — всі хлопці одночасно показують мені "нагляд за тобою" жест.
Я закочую очі.

Ну нарешті. Свобода.

Я знаходжу Славка біля шаф.
Дістаю з кишені аркуш і пишу великими літерами:

"Накажіть мене. Поцілуйте мене."

І стрілочка. Вниз.

Підходжу, приклеюю на спину. Хлоп!
Втікаю в кабінет.

— Бам! — чую.

— Ай! — верещить Слава.

Фото? Фото.

Я йду у туалет. Бо все-таки — треба ж бути правдивою.
Повертаюся задоволена. Сідаю на своє місце.

— Обличчя таке, наче ти вже щось утнула, — підозріло каже Білл.

— Просто ходила в туалет, — невинно відповідаю.

— Аж світиться від щастя, — задумливо каже він.

І тут…
Ойкання. Крики. Задоволені вигуки.

Хлопці кидаються до дверей.

Я спокійно відкриваю Instagram.
І що я бачу?
Сторіз.
Слава. На спині лист. Підпис.

"Цілуй. Бий. Не шкодуй."
Школа веселиться.
Хтось цілує. Хтось — по дупі.
Він — не розуміє. А я — насолоджуюсь.

— Пранкер ти жорстокий, — каже Білл. — Тепер боязно тобі щось сказати.

— Не переходь мені дорогу, — кліпаю. — Шукай зебру.

— Нам треба не просто за нею наглядати, а ще обшукувати її перед походом у "туалет", — Сем показує лапки.

— Бачу, вам подобається за мною стежити. А тепер ще й "обмацування". Повний кайф, га, Сем?

Ржання.

— А ще… — я нахиляюсь ближче. — Щілина у ванній — це ж прямий порнотеатр?
Зручно тобі було, га, з коридору?

Сем замовкає.
Однокласники — в істериці.

— Я… я… — починає він.

— Не бійся. — Кладу руку на його плече. — Не палитиму контору. Принаймні, не всю. — Підморгую і відкушую шмат яблука прямо з його рук.

Так, здається, Сем більше навіть не приховує: я йому подобаюсь. І, чесно кажучи, це взаємно... хоч я собі й не признаюся.