10

Ми з Алістером сидимо на дивані. Сем і мама прибирають після “танцювального катастрофопаду”.

Перила таки довелося повністю знести — тепер чекаємо нові.
Я спостерігаю за всією метушнею, але краєм ока роздивляюся Алістера.

Він — велетень. М’язи, біцепси, плечі, шия, яка могла б зламати телефонний стовп.
І тут помічаю…
Тату.

На правій руці, біля ліктя. Перекреслена цифра 87.
Щось... дивне.

Моє внутрішнє "Рубі-розслідування" запускає процес: в’язень?
Татуювання такого стилю роблять не на вечірках. Я непомітно відповзаю подалі, телефон уже в руках.

Супер, живу зі злочинцем.

Пробиваю через базу. (Не питай як — Рубі все знає, ага.)

Алістер Рейсон. Ув’язнений. Замах на вбивство.

Це все, що вдалось знайти.
Але й цього вистачає, щоби шестерні в голові завертілись як у сейфі.

Чи мама знає?
Сумніваюсь.

Я рішуче встаю, рушаю до своєї кімнати. Закриваюсь, підпираю двері стільцем — стандартна безпекова система “антимонстр”.
Сідаю за комп’ютер. Лізу глибше. Пошуки. Але більше нічого.

Хто ж ця людина, з якою ми живемо?

Маю план.
Якщо я хочу хоч якось вижити в цьому псих-хаусі, треба позбавитись гостей.

Я зловісно всміхаюсь. План у стилі Грінча.
Починається "велике прибирання".

Йду на кухню — беру рулон сміттєвих пакетів. Не штук п’ять, а весь рулон.

— А навіщо тобі стільки? — здивовано озивається мама.

— Прибираюсь. — Жодної брехні. Просто “прибирання” — слово широкого спектру.

Повз вітальню проходжу наче тінь. Зриваю пов’язку з голови — тільки заважає.
І ось я в кімнаті Алістера. Починається збір:

Картини? В пакет.
Газети? В пакет.
Одяг? Туди ж.
Блокноти? Йдуть услід.
Вібратори?.. Ну… їх не чіпаю. Хай живе.

Два пакети готові.

Переходжу в кімнату Сема.
З батареї забираю футболку й штани, які він мені давав. Гладжу. Складаю. Ховаю в шафу.

Ці лишаються. Все ж таки вони вже мої.

Вже темніє. Я виходжу на задній двір.
Знаходжу брандспойт — металеву бочку для розведення вогню.
Все, що зібрала, летить туди.
Поливаю бензином. Підпалюю.
Вогонь виривається догори, освітлюючи темряву.

Краса.

— Для повного щастя не вистачає тільки маршмелоу, — бурмочу й посміхаюсь.
Йду за ними.

За кілька хвилин ми вже всі біля вогнища: я, Сем, мама і Алістер.
Сидимо на пуфах, печемо маршмелоу, сосиски, картоплю. Говоримо ні про що. Сміємося.

І я лише одна знаю, що ми сидимо над згорілими речами них же самих.
О, яке задоволення. Це ж треба — готують вечерю на згарищі власного гардеробу. 😎

Коли все стихає і ми починаємо збирати речі, Сем приєднується.
Я мовчу.
Він — теж.
І тут раптом:

— Це… мої кросівки?.. — витягує з бочки обгоріле взуття. — Рубі?!

А я вже… зникла.
Випаровувалась. Розчинилась. Я маю… уроки! Ой! Негайно!
Біжу в дім.

— Ану сто-ой! — чую ззаду.

— Чорт! — шиплю і додаю темпу. Сходи. Другий поверх. Кімната. Стрибок усередину.

Встигла.

— Відчини! — грюкає Сем з-за дверей.

— Ага, щас! — замок. Стілець. Оборона.

— Це вже не смішно! Навіщо ти це зробила?

— Прискорюю ваше виселення. Очевидно ж. — Виглядаю у щілину.

Тиша.

Я не люблю тишу. Тиша — це завжди щось гірше, ніж крик.

— Агов?.. — озиваюсь у коридор.

Мовчання.

Щось не те.

Повертаюся — Сем стоїть у кімнаті.
Вікно. Я забула про вікно.

Погляд у нього грізний, очі злі. Насувається.

Я відступаю. Двері! Хапаю стілець, намагаюсь відчинити…

Ні. Ні. НІ.

Дежавю. Знову.
Я — в шафі. Дихання збите. Темно. Паніка.
Стуки. Крики. Уламки меблів. Постріли. Крізь шпарину бачу тінь…

І раптом — двері. Я падаю в коридор. Хтось мені допоміг відчинити.

— Рубі, все гаразд? — голос. Чоловічий. Невідомий.

Я відштовхуюсь, відповзаю назад.
Очі — великі. Тремтіння в руках.

— Обережно!.. — каже голос.

Я не чую.
Мене накриває.

Галюцинації.

Кров. Постріли. Крики. Палає дах. Трясеться підлога. Стіни звужуються.

Минуле наздоганяє мене, як швидка без сирени.

Колись ми жили в іншому місті. Я пішла в перший клас, а потім…
Маму поранили. Сильно. Життя пішло шкереберть. Переїзди. Страх. Нестабільність.
А тоді — тато зник. Мама залишилася сама. Тягла на собі все. Працювала, шукала, виживала.

А я? Я намагалася жити.

І ось — нова школа.
Перший день.
Я стояла під дощем, думаючи, що гірше вже не буде.

І тоді хлопець на велосипеді оббризкав мене з голови до ніг.
Навіть не зупинився.

Коли я зайшла в клас — він був там. Той самий.

І знаєте що?
Мене вже не цікавила помста. Але в портфелі випадково виявився змінний одяг.
Передчуття, напевно.

З тих пір — війна. Я і Слава.
Слава-тупко.

Кожен день — новий пранк.

Шафа з ударом у лоб? ✔️
Крадіжка штанів? ✔️
Гола правда в школі? ✔️

Але він теж не мовчав.
Одного разу — замкнув мене в кімнаті для інвентарю.

Моя фобія. Закриті простори.

Кричала до хрипу. Мене знайшли наступного дня. Сиділа, мов нежива. Очі відкриті. Мовчання.

Місяць психотерапії.

І ось я тут.
Знову.

Біжу, не думаючи. Повз сходи, крізь двері. Надворі — холод, але тіло не відчуває.
Я знаю лише одне: треба знайти спокій. Без людей. Без голосів.

Я біжу.
Наосліп.

Фари. Сигнал. Очі закриваються.