9

Я дивилася у вікно — то на вулицю, то на Сема.
Фантастично комічна ситуація: вирушила до школи в своєму одязі, а повертаюся — в Семовому. Ну, не життя, а пранк.

Біп. Повідомлення. Глянула в телефон — замовлення.
О, якраз проїжджаємо повз.

— Можеш зупинити за поворотом? — питаю.

— Навіщо? — дивується Сем.

— Треба... по справах.

— По справах, — бурмоче собі під ніс. Але я чую.

— Почекати тебе? — питає, коли беру рюкзак.

— Як хочеш. Ми все одно їдемо в один дім.

— Тоді почекаю.

Я скинула пальто й лишила його в машині.

— Ти в курсі, що зима? — кидає мені вслід. Але я вже стукаю в двері.

Їх відкриває усміхнений чоловік:

— О, швидко!

— Просто їхала поруч, побачила замовлення — вирішила заскочити, — посміхаюся. — Альберт, так? Що саме хочете?

Альберт запрошує в будинок.
Сем залишається на вулиці, але надовго його не вистачає.

— І що вона там робить?.. — бурчить собі під носа. — Треба глянути.

Замість того щоб просто постукати, мій сусід, схоже, вирішив стати… шпигуном. Почав пильно заглядати у вікна, як якийсь маніяк.

— Де ж ти, Рубі?.. Ага, бачу.

А я тим часом — у дощовику — фарбую стіну балончиком. Замовлення.

Так-так, я ще той художник: маю рюкзак із фарбами, працюю на ходу.
Замовлень — купа. Час і гроші — мої друзі. І так, я цим займаюсь вже давно. Просто не афішую. Бо художник має залишатися таємничим, правда ж?

Коли дизайн закінчено, отримую оплату, коротко говорю з клієнтами — і виходжу.
І що я бачу? Сема. Біля кущів. Біля вікна.

— Що ти тут робиш?!

— Садівництвом займаюсь, — навіть не кліпнув.

— А біля машини не міг почекати?

— Та просто цікаво було, чим ти займаєшся...

— Нічого надзвичайного. Балончики, замовлення, творчість. — Я стаю поруч. — Поїхали?

Вдома вже були мама і Алістер.
Скорочений день у школі — мабуть, і в них також. Або взагалі нікуди не їздили.

— Я поперу твій одяг і віддам, — кажу, знімаючи з себе Семову футболку.

— Залиш собі, — каже він раптом. І дивиться… ну, якось інакше. М’яко. Тепло. Мені навіть здалося, що йому подобається, коли я в його речах.

Цікаво…

— Ви вже прийшли? — запитує мама.

— Скорочений день, — відповідає Сем і зникає на кухні.

Я ж падаю на диван.
Обличчям у подушку.

— Стомились? — цікавиться Алістер.

— Задовбалась, — стогну я.

— Нормально, — паралельно відгукується Сем.

Одночасно. От і живемо.

Після невеличкого перепочинку я пішла перевдягатися, а тоді — у ванну.
Перекидала речі Сема у машинку, додала свій одяг, увімкнула прання. Включила музику. Звучить "Кукарела". І я… ну… трохи підтанцьовую.

Саме в цей момент Сем проходив повз відчинені двері.

— Симпатична попка! — прокоментував. Нахабно.

— А ти думаєш, сам краще вмієш? — зупинилася я, руки в боки.

— Увімкни цю пісню ще раз!

— Будь ласка!

І ось воно почалось.
Сем почав танцювати так, що я мало не впала від сміху.
Попою дригає, ногами скаче, підспівує, як ельф на вечірці.

— Давай, приєднуйся! — махає мені.

— Ну, окей…

Ми танцювали щось між сальсою, брейком і “відчайдушною боротьбою з гравітацією”.
Крутилися, махали руками, сміялися. Потім це почало нагадувати парний танець. Щось між танго і ламбадою. Кричуща комбінація.

І тут — бах! — на другому поверсі з’являється Алістер, перестрибуючи по дві сходинки.

— ЗАААА-НОВО! — кричить він, махаючи руками.

І ми вже втрьох: Сем, я і Алістер — танцюємо під "Кукарелу", як навіжені.
Махаємо руками, стрибаємо, крутимо стегнами. Алістер плескає себе по колінах, я — сміюся, Сем — підспівує.

Останнє “ЙАААА!” вони викрикнули так, що я з переляку аж підстрибнула.

— Чудово потанцювали! — резюмує Алістер.

— Ага, — додає Сем.

Гик!

— Схоже, переборщили, — показує пальцями Сем на мене.

— Треба налякати! — в захваті каже Алістер.

— Щоб я ще дужче гикала? Дякую, ні. Гик! — бурчу і йду назад у ванну. Підкинула ще речей у машинку. Все крутиться, шумить. Я присіла на підлогу, сперлася головою об машинку.

— Затримати дихання… гик! — Я вже починаю нервуватись. — Ще раз… гик!

Темнота.

Світло гасне.

— Еееей! Це що — електрика пропала?

Я підводжусь, але переді мною…
Хтось стоїть.

У темряві — ліхтарики. І з криком “БУУУ!” на мене стрибають ДВОЄ.
Я пищу, біжу назад, наступаю на щось — і бах!
Об стіну. Все чорніє.

Включається світло.

— Мабуть, трохи переборщили… — чую голос Сема.

— Я приберу тут, а ти — до Рубі, — каже Алістер.

— Ти в порядку? — Сем нахиляється наді мною.

— Я ж казала — не лякайте мене! — масажую болючу голову.

— Зате більше не гикаєш! — усміхається.
Смішно. Дуже смішно, Сем.

— Покажи, де вдарилась, — відсуває мою руку з голови.
Його пальці торкаються мого чола.

— Давай, піднімайся. — І… знову на руках. Другий раз за день! Ще трохи — і буде абонемент.

Сем несе мене. Кудись садить.
Темнота не минає. Але я чую звук відкриття морозилки, шелест пакета.
Згодом — щось холодне прикладають до голови.

Я відкриваю очі. Переді мною — Сем. Схвильований.

— Злякати тебе було зайвим, — визнає.

Я кладу руку на лід — і торкаюсь його руки. Він відразу прибирає.

І тут — тупіт.
Алістер стукає ногами по сходах:

— Рубі, ти щойно своєю головою РОЗБИЛА плитку у ванні! Не голова, а бетон!

Я піднімаю голову, щоб щось відповісти — але…
ПЕРИЛА ТРІЩАТЬ.

— Алістер, я не думаю, що... — навіть не встигаю закінчити, як він падає з другого поверху.