8

Зараз, мабуть, саме час розповісти вам, що ж я вчудила Славкові.
Все просто: поки він “медитував” у туалеті, я, тиша-тихесенько, зробила з його штанів та трусів… новий модний лук.
Так-так. Пара акуратних отворів ножицями — і вуаля! Вітровентиляція першого класу.
Що він там робив у кабінці — здогадайтесь самі. Підказка: не кросворд розгадував 😉

Після математики була фізра. І хлопці… не відходили від мене ні на крок.
Я вже почала підозрювати, що вони зберуться нести мене в чоловічу роздягальню — типу під особливий нагляд.
На щастя (чи на жаль?) — не донесли.

— Розійдіться! Пропускайте королеву! — розмахував руками Майк, розчищаючи шлях.

Я йшла в центрі групи, з усіх боків оточена хлопцями. Виглядало, ніби я якась VIP-персона. Але не через статус чи красу — а з міркувань безпеки. Бо раптом знову вріжу Славі по обличчю чи ще кудись. Я ж можу, ви ж знаєте.

Славко тим часом, напевно, десь ховається у тіні, прикриваючи свою… скажімо, уражену гідність.
І, судячи з виразу його обличчя, планує новий коварний план.
У роздягальні я крутила головою, пильнуючи: а раптом зараз з якогось шкафчика вистрибне?

На щастя, фізру проводили не на морозі, а в закритому спортзалі. Нас ганяли як солдатів на стройовій: біг, розминка, віджимання, прес, підтягування.
Більшість дівчат прикинулися черлідерками й тихенько злилися. Я ж — серед пацанів. Бо якщо бити Славка — то з м’язами.

Він, до речі, був у сусідньому залі — качав свої уявні кубики й злостився на мене поглядом.
Я лише усміхалась і робила випади.

А ще... я, звісно, не могла втриматися від дрібних капостей.
То зав’яжу Семові шнурівки, і він падає. То резинку на штанах послаблю. Бац — і труси “Белісімо”!
Потім тихенько краду в нього кросівок — спочатку один, тоді другий.
Весело було дивитись, як він стрибає на одній нозі, хапаючи повітря.

— Рубі, віддай! — Сем наздоганяв мене, мов розлючений пінгвін.

— А навіщо тобі кросівки? Ти й так у тренді — “напівбосо по шкільному”. — Пацани реготали.

— Таке враження, що Рубі закохалась і в Сема, і в Славу водночас, — прошепотіла Кіра.

— Чого ти так вирішила? — перепитала Челсі.

— Б’є той, хто любить. А вона прямо у безпам’ятство втюрилася.

— Та ну. Вона скоріше б'є, ніж любить, — відповіла Кіра, коли Сем таки мене впіймав.

Урок закінчився.
Школа — як університет. Подвійні пари, зміни кабінетів, скорочені дні.

Після фізри всі валять у душ. Потні, втомлені, живі.

Я взяла рушник, засоби — і пішла. З душової лунали сміх і якісь жарти. Дівчата явно мили не лише себе, а й фантазії нижче пупка.
Ну ви зрозуміли 😏

Я милась. Релакс. І вже коли мала виходити — виявила, що мого рушника немає.

Зате була записка.
“Я вирішив попрати твій одяг. Не замерзни, як повертатимешся. Надворі ж холодно. — Слава.”

— Зараза… — прошепотіла я й сховалась у кабінці, щоби зрозуміти: що тепер?

Потрібно пройтися до роздягальні. Дві хвилини. Але в чому?
Хіба що в… нічому. Бо рушник забрали.

Потім згадала: Кіра завжди бере два рушники — для тіла й для волосся. Виглянула. Вона ще миється.

Я позичила той, що для тіла.
Ну вибач, Кіро. Але я, схоже, зараз у небезпеці. Дістаю себе — рятую себе.

Іду в роздягальню.
Мокра. В рушнику. Сама з собою. Молюсь, щоби хоч щось із речей лишилось.

Ага. Як би не так.
Пусто. Взагалі. Нічого.

Мої речі — зникли. Слава пішов у ва-банк. Мені що, йти додому в одному рушнику?

Я згадую: -15°. Мокре волосся. Один рушник. Вітаю: гіпотермія. Лікарня. Плюс “слава” по всій школі.

Думала вже нишпорити по чужих шафках. Але згадала запахи після фізри.
Ні. Краще голою.
У мене ж є пальто!
Але воно на першому поверсі — а я на другому. Ще й через спортзал.

Все ж таки — вийшла.
Тихо, обережно. Між вазонами, столами, як секретний агент. Справжня “Операція: Пальто”.

І от, я вже майже на місці… І зустрічаю їх.
Моїх.
Однокласників.
В чоловічій роздягальні.

Сем піднімає погляд.
І завмирає.

— Рубі?.. Ти… кхм… — заминається. — Ти чого… ГОЛА?

Пацани теж зависли.
Я — в одному рушнику.

— Подякуйте Славі, що "поправив" мій гардероб, — натягнула рушник щільніше. — Ще й рушник мій забрав!

— Ну… з рушником ти якраз, — простягнув фразу Сем.

— А де взяла? — Майк не витримав.

— У Кіри. Думаю, вона переживе. Волосся ще їй встигне висохнути.

Сем подивився на хлопців. Порився в своїй сумці.

— Тримай, — простягає мені футболку й штани.

— Навіщо? — підозріло звузила очі.

— Щоб було в чому піти. Раз вже я твій “наглядач” — виконую обов’язки.

— Ух ти… — хтось навіть свиснув.

— Хлопці, будуємо роздягальню! — наказує Сем.

За хвилину навколо мене виростає імпровізований паркан із пальт. Хлопці тримають “стіни”, я — всередині.

Вдягатись у рушнику — це окремий квест.
Футболка — велика, зате прикриває. Штани — спадають, але теж ок.
Я піднімаю очі — хлопці не підглядають. Крім одного. Сема.
Його погляд завис на мені секунд на двадцять.

— Хм… — ще й посміхається, зараза.

А я що?
Я — дівчина. Зі спортивним тілом, худими ногами, м'язами на руках, осиною талією й… трохи солодкоїжка. Ну люблю я тортики.
Себе люблю. І Сем, схоже, теж.

— Все, — кажу, вдягнувшись. На мені — його футболка й штани. Пахнуть м’ятою, потом і… Семом.
Приємно. Занадто приємно.

— Я тебе підвезу, — каже він, простягаючи пальто. — На сьогодні з тебе досить пригод.

Ага… скажи це моєму внутрішньому сценаристу.

😏