7

Я сиділа на лавці, поки Сем намагався зупинити кров із мого носа.
Професійно, до речі. Впевненими рухами, як хірург-волонтер.

— Ти могла б не відповідати тому Славкові? — підняв на мене очі, які навіть співчували. Трішки.

— Цього виродка зупиняють тільки кулаки, — знизала плечима.

Сем у відповідь кивнув. Майк мовчки погодився.

— Все, готово, — усміхнувся Сем, задоволений своєю роботою.

Я глянула в дзеркальце. Вата в носі, зверху пластир. З котиком. Хоч щось миле в цій ситуації.

— Тільки не витягуй вату поки що, кров ще не згорнулася, — попередив Сем.

Кивнула. І саме в цей момент Майк, закотивши очі, повідомив:

— Ну, перший урок ми успішно просрали. Дякуємо, Рубі!

— А я тут до чого? — підняла брову.

— До речі, ти міг і не йти з нами, — озвався Сем.

— З вами веселіше, ніж на алгебрі, — хмикнув Майк.

— Та веселіше-не веселіше, але в нас ще півдня уроків, — зітхнула я і підвелась із лавки.

Майк і Сем пішли до свого класу. Я — до свого. Ну, теоретично. Бо сідати в один кабінет зі Славою — це як грати в “рулетку зі стільцем”. Рано чи пізно хтось вилетить через вікно. А двері — занадто передбачувано.

Другий урок уже почався, але я не поспішала.
Сем, помітивши мої маневри навколо кабінету, підійшов ближче:

— Не йдеш?

— Не хочеться.

— Бо там Слава?

Кивнула.

Він подумав кілька секунд і запропонував:

— Є варіант. Пішли.

Подає руку.
І чомусь я її беру.

Стою біля кабінету директора. Чекаю. В голові — мільйон варіантів, що він там задумав. Сем виходить — усміхнений, як кіт, що з’їв канарку.

— Готово!

— Що саме «готово»? — злякалася я.

— Тепер ти вчишся в нашому класі. Я поговорив із директором і настійно порадив — так буде краще.

— У сенсі?! — я округлила очі.

— Ну, ти — з нами. Я, Майк і ще п'ятнадцять хлопців. Без Слави. Повна ізоляція.

Приїхали.
Я намагаюсь випхати цього хлопця з дому, а він — втягнув мене у свій клас. І в своє життя.
І чомусь… це не так вже й погано. Хм. Цікаво.

— Ходімо, — махнув він рукою.

Зайшли в клас.
Я стала в дверях, приклеєна поглядом до підлоги.
Сімнадцять пар очей. Всі — хлопці.

Майк сів, як у себе вдома. Ну, в принципі, він і є вдома. Я — стою, як статуя непевності. Містер Джонсон підняв голову:

— О, Сем, ми тебе чекали. А це… Рубі?

— Вона тепер із нами, — пояснив Сем. — Роберт Себастьянович дозволив переведення.

— Зрозуміло. Сідай за вільну парту. Можливо, це й справді хороше рішення.

Я завмерла. Хлопці пильні, мов снайпери. Сем, щоб я не згоріла від поглядів, махнув на місце поруч із собою.

Ідеально: однокласник, сусід і свідок моїх вибриків — усе в одному флаконі.

Сіла.

Наприкінці уроку містер Джонсон вийшов, лишив нам самостійну. Повернувся з офіційним виразом обличчя:

— У зв’язку з подіями сьогоднішнього ранку, прийнято рішення: Рубі не повинна залишатись наодинці. Хтось із вас має бути з нею постійно. Хай не зводить із неї очей.

Сімнадцять пар очей знову влупились у мене. Знову. Усі.

— Будь-які контакти Рубі зі Славою — виключені. Інакше будуть нові бійки. А нам цього не треба.

Дзвоник. Рятівний. Відносно.

— Склали графік чергувань! — Майк уже керує процесом, наче організатор турніру з догляду за принцесою.

Я мовчки підвелася й рушила до м’яких пуфів у кінці класу. Цей математичний кабінет — наш основний.
Містер Джонсон — класний. Тобто класний керівник. Ну і класний теж, не сперечаюсь.

Сіла.
Закрила очі.
Слухаю, як Майк продовжує:

— Так, у понеділок з нею Сем, у вівторок Білл, у середу я…
Наче я — злочинець із супроводом. Або VIP-вантаж.

Веселе в мене життя, нічого не скажеш.

І ось я згадую: треба ще дещо “доробити” зі Славою. Бо та історія зранку — не останнє слово. І в мене є… ідея.

Піднялась. Пішла до столу вчителя. Повільно. Спокійно.
Хлопці щось балакають — уваги на мене не звертають.
Я хапаю з-під стосу паперів потрібне, і тихцем вислизаю з класу.

Слава. У туалеті. Один. Ідеально.

Я підкрадаюся. Розгортаю “сюрприз”. Роблю своє. Тихо. Акуратно. І з повагою до мистецтва помсти.

Серветки. Вологі. Фломастери. Плівка. Липка стрічка. Пара записочок. Малюнки на дверях. Ароматизатор — хіт сезону.
І фінальний штрих — “Добро пожаловать в кабінку терору”.

Тікаю.
Повертаюсь до класу. Пацани вже на місцях. Я — теж. Сідаю на пуф, закриваю очі…

І тут —
ГРОМОВИЙ КРИК:

— РУБІІІІІІ! Я ТЕБЕ ПРИБ’Ю!

Очі хлопців повільно, синхронно повертаються до мене.

— Що? Я? Та нічого ж не робила! — невинно кліпаю.

Сем встає. За ним інші.

— Хтось залишайтесь із нею! А то вона ще щось втне! — Сем махає на когось. Залишається блондин — Бен, здається.

І тут у дверях з’являється Слава. Злий, як червень без канікул.
Хлопці стають стіною.

— Я її вб’ю! — гарчить.

Я підійшла ближче. Посміхнулась:

— Ну як тобі? Не дує?

Пацани стримують сміх.

— Зате тобі буде зручно… ну, сам розумієш, — додає Майк.

— І не тільки! — Білл показує комбінацію пальців: 👉👌

Гігігі навколо. Слава палає.

— Тобі кінець! — гарчить і проводить пальцем по шиї.

Та вирвався. І втік.

— Ну все, Рубі. Тепер тобі точно хана, — озвався Сем.

— Ой, Господи, — закочую очі.

— Пацани, зміцнюємо охорону! — командує Сем. — З неї — очей не зводити. НІКОЛИ.

— Ви й у туалет зі мною підете? — запитую. Настає тиша.

— Ясно. Як оцей момент доопрацюєте — приходьте реалізовувати. А я — в туалет.