6

Мій ранок почався із пронизливого внутрішнього крику в голові.

Очі відкрилися. Зітхнула. Глибоко.

— Хоч би руки не в крові, — пробурмотіла я, розглядаючи себе, сидячи на ліжку.

Потягнулась, позіхнула. Витягнула руки вгору, як той котик із мультика.

— Котра година?.. Ох, чорт! — стрибок із ліжка — і я вже лечу у ванну.

Швидкий душ, зуби, обличчя. Усе — як на швидкісному пранні.

— А зачіска? — глянувши у дзеркало, сплеснула руками. — Та ну його. Руками зачесалась — і досить. Гребінець пройшовся по кількох пасмах для пристойності.

З одягом думати довго не хотілось — накинула перше, що попалося під руку.
— Зійде, — підморгнула собі в дзеркалі.

Знизу — метушня. Всі, здається, спізнюються.
Мама промчала повз із гребінцем у зубах. Я тільки посміхнулась.
Сем і Алістер, навпаки, сиділи собі спокійно, ніби світ не летів у прірву: один хрумтів пластівцями, другий — яблуком. Стратеги.

Я виглянула у вікно.
Завірюха. Мете, як на замовлення.
Мінус п’ятнадцять. Класика грудня. Але зима має хоч один плюс — скоро канікули!

Жовтий світр так і намагався сповзти з плеча. Купила на кілька розмірів більший — люблю простір і в житті, і в одязі.
Пальто — є. Черевики — вдягнено. Шапка — на місці. Рукавички й шарф — так, забула. Але вже не вертатимусь.

— Тебе підвезти? — Сем встає з-за столу.

— Та ні, я сама, — махаю рукою й відкриваю двері.

Назустріч — морозний шквал. Сніжинки танцюють вальс, а вітер диригує, мов у балеті.

Щойно ступила на доріжку — геп! Лід. Зараза.

— Допомога потрібна? — простягає руку Сем.

— Я сама! — вперто бурчу і пробую підвестись. Але лід — підступний. Знову геп.

— Та бачу ж, що треба! — сміється Сем і знову подає руку.

Зітхаю, беруся — і…

Геп. Цього разу — вже вдвох. І він зверху.

— Молодь, вам допомога? — гукає Алістер.

— Самі впораємось! — відказує Сем, намагаючись піднятись.

— Злізь із мене, — бурчу я.

— Секунду…

Сем підіймається, допомагає мені, але — сюрприз! — знову падає. І тягне мене за собою.

— Що за лід такий сьогодні?! — шиплю.

— Реально ковзанка, — хмикає він.

Я сповзаю з нього до снігу й сідаю. Обтрушуюсь.
Сем тим часом усе ще лежить і… просто дивиться.
— Допомога потрібна? — перепитую вже зі сміхом.

— Ага, — киває.

Я даю йому руку. Підтягується — і знову ледь не гепається. Ловлю баланс.

— Ну я пішла! — хапаю рюкзак і ефектно проковзую по льоду. Для стилю. Не попою, як ви подумали!

— А Рубі вже пішла? — з’являється Карла.

— Краще б не… — починає Сем, але Карла вже впала.

— Я допоможу! — радо вигукує Алістер і кидається рятувати.

— Ну, мабуть, час за нею, — Сем посміхається, бере рюкзак, закидає у машину і рушає слідом.

А я — свій шлях скорочую парканами. Паркур в стилі “я — пішохід-месник”.
Шапка — в рюкзаку, пальто розстібнуте. Виглядаю як місцева легенда сніжного опору.

Коли Сем приїхав, я вже сиділа на лавці, спокійна, з перехрещеними ногами.
Пішки, як виявилось, таки швидше.

До мене підходять двоє хлопців. Один знайомий до болю.

— О, дивись, хто повернувся! — це Славко.

— Ти зарано радієш, — відповідаю. — Щоки розпухли, як у хом’яка після складу з горіхами.

Навколо вже збирається натовп. Шоу починається.

— Та тебе ж вигнали, — не вгамовується Слава.

— Ну, вигнали — то одне. А от запхали назад — це вже тріумф! — усміхаюся.

— А я чув, твоя мамка вже з чоловіком. І вітчим у тебе. Як живеться під одним дахом?

Я мовчу. Стискаю кулаки. Сама собі шепочу:

— Не наривайся… Спокійно, Рубі…

— То що скажеш? — під’юджує він.

Я зітхаю, підіймаю погляд.

— А ти, я бачу, мізками не користуєшся. Скучають там собі всередині, бідолахи.

Сміх навколо — голосний. Славко червоніє.

— На себе подивися! — огризається.

— Подивилась. А от ти — в дзеркало, схоже, ні. Твоя мама навіть гребінця тобі не подарувала?

Очі Славка блищать. Він різко хапає мене за горло.

— Не чіпай мою матір! — ричить. — А то пошкодуєш.

— Про що? Що вона не навчила тебе користуватись гребінцем? — хриплю, але не здаюся.

— Не. Чіпай. Мою. Матір! — тисне сильніше.

— Мати-тиран… — ледве видихаю. — Гребінець плаче за тобою.

Тим часом Сем нарешті паркує машину. Його по плечу ляснув хлопець:

— Сем? О, ти повернувся?

— Майк?! — радіє Сем. — Теж назад?

— Ага. Сестричка народилась. Назвали Сонею, хоча більше схожа на Жрушку — постійно щось жує, — сміється і показує фото.

— Клас! — Сем киває. — А я... тато влаштувався на роботу і вирішив узятись за особисте.

— Після отого?.. — запитує Майк.

— Ну так…

Але далі — не встигають. Чують крики.

— Що там?

Сем обертається — бачить, як Слава душить мене. І вже біжить.

— Славко в своєму стилі. Ходімо. — І тягне Майка за собою.

— А вона хто?

— Моя сусідка. А її мама з моїм батьком... ну, сам розумієш.

Тим часом я не планую вмирати молодою.

З усієї сили б’ю Славка по нозі. Він відпускає горло — я хапаю повітря.

— Ах ти… — він б’є мене в живіт. Усе повітря — вилітає назад.

Я у відповідь б’ю його в пах. Він — мене в ніс.

— Тільки не зламав… — думаю, відчуваючи, як щось тепле тече до губ.

Я вже замахнулась ще раз, коли…

— Відпустіть! Я не закінчила! — кричу, вириваючись із чийогось міцного хвату.

— Уже закінчила! — чую голос Сема. Він утримує мене, тягне подалі.

Я пручаюсь, б’ю ногами й руками. Майже тайфун.

— Блін, вона ще й заряджена, — зітхає Сем. — Важче, ніж здається.

— Ти про що? — питає Майк.

— Та наглядач я тепер. За цією… атомною сусідкою. Її ж вигнали зі школи.

— Ого, бійова дівчина!