5

Наш час

Я закриваю очі і знову відкриваю. Вода, яка тече з умивальника чомусь червоного кольору. Я підношу долонь туди і набираю цю рідину. І до обличчя. Навіть пахне кров'ю. А найцікавіше це те, що кров не змивається нічим. Боже. Виключаю кран. 

Спокійно, Рубі. Щось не виходить. Ноги щось косяться. Не смійте падати. Не слухаються. Я повільно спускаюся вниз.

- Рубі? - На мене дивляться здалеку очі Сема. - Рубі!

Хлопець підбігає і встигає мене зловити перш, ніж я шляпнусь на підлогу. 

- Що з нею? - До нас підходить Алістер.

- Не знаю! - Хмикає Сем.

Сем бере мене на руки. В такі моменти як у фільмі цей кадр уповільнюється. Парень несе дівчину. Тільки чомусь виглядало це красиво, а на душі було паршиво. Навіть віршиком сказала. 😅

- Я принесу воду. - Киває Алістер і йде на кухню. Сем же несе мене до дивану у вітальню.

- Рубі! - б'є мене по щоках Сем. - Вона щось каже, не можу зрозуміти що! - Кричить в сторону кухні юнак.

- Вода! - Згодом подає чашку чолочоловік.

Сем намочує руки і вже легенько б'є по щоках мене.

- Кров, в мене на руках кров. - Шепчу я.

- Немає ніякої крові! - Розглядає мої руки сусід. - Все порядку.

- Є. Кров є. 

Сем тяжко зітхає і дивиться на свого батька. Той хмикає і руками показує дещо.

- Поцілунок? Думаєш це допоможе? - Здивовано питає Сем.

- Не попробуєш, не дізнаєшся! - Відказує Алістер. - Я вас залишу. - І чоловік покидає вітальню.

- Фух, ну добре! - Зітхає Сем. - І чого я це так хвилююся?

Хлопець ще раз б'є мене мокрими руками по щоках, щоб привести в норму. 

- Рубі, все гаразд. Дивись, руки чисті! 

Ну видно, що відтягує Сем з поцілунком як може.

- Бачу не допомагає. Окей. Тоді...

Юнак обводить моє обличчя пальцями, теж як обводила його я. Потім долоні ніжно обхоплюють лице. Рот напіврозкритий. І ось наші губи з'єднуються. Точніше з'єднуються його з моїми, бо в мене в голові тільки оця проклята кров. 

Не знаю, як довго був цей поцілунок. Але це дійсно допомагає. Коли Сем закінчує, то тільки питає.

- Рубі?

З моїх очей сходить пелена.

- Воно пройшло. Воно пройшло! - Я оглядаю свою руки. Ні крові, ні болі, ні страху.

- Що пройшло? - З цікавістю питає Сем.

- Цей жах! - Я протираю очі руками і наче скидаю залишок пелени до кінця. - Фух.

- Все позаду! - Посміхається Сем і обнімає мене. Ми так і сидимо.

І хоч мені цей сусід не подобається, інакше кажучи, бісить, все ж з ним мені добре. Все ж згодом я піднімався і йду на кухню, хлопець за мною. Роблю собі свіжовижатий апельсиновий сік.

- Будеш? - Сусід киває. Тож роблю і йому. 

- Слухай, а що це було? - Питає Сем, коли ми сидимо і смакуємо напої.

- Відлуння мого минулого. - Пояснила я. І наче відповіла, проте не детально.

- Жахливі були дні?

Киваю у відповідь.

- Рубіі! - Чую голос матері. Значить щось сталося.

- Я пішла! - Допиваю сік і рушаю.

- Стій! Так не розкажеш, що сталося тоді? - Зупиняє мене Сем.

- Не зараз.

Проте Сем не збирається мене відпускати. І в цей же момент мене ловить мама.

- Рубі! - Незадоволено підходить вона до мене.

Сем, блін. Я вириваю руку, проте все одно розумію, що вже пізно. І ось з собою не взяла навушники. Чорт.

- До мене дзвонив директор, і сказав, що тебе вигнали зі школи!

- Да? - Здивовано повертається до мене Сем.

- Я не винна, що з моїх нервів зробили гітару і грають як хочуть. Ну і відповіла. - Зітхнула я.

- Роберт Себастьянович сказав, що він може тебе повернути в школу, проте якщо за тобою будуть пильно наглядати. 

- Я вам не дитина, щоб за мною треба доглядати... - Почала закипати я.

Проте мама мене тупо не чула. 

- А так як Сем йде теж в школу, то хлопець згодився за тобою приглянути.

- Я вам не дитина! - Вже гучніше повторила я.

- Ага! Яка вчора перевернула смітник, бо їй щось не подобається.

- Тільки через мій труп! - Я ткнула рукою в маму. Сок там не сок, але оцього ковть і сьорб при мене не буде.🧃 - І я проти оцього гледіння. Крапка. І я вилетіла з кухні, по дорозі ледве не збивши Алістера. 

Плюс моєї кімнати був це боксерська груша на стелі. Тож якщо я не перекидувала смітники, то виміщувала всю злість на ній.

Тож якщо я і так хотіла виперти Сема з Алістером з квартири, то зараз причин це зробити різно прибавилося. Це треба зробити швидко і ефективно. Жаль, що я змила той маркер з рожі цього сусіда. Походив би так деньок, а може два чи три.

Випустивши пар біля груші, наче полегшало. Проте що робити далі? План з маркером відпадає, проте фарбування волосся залишається. Які є ще ідеї?

Я лежала на ліжку, голова звисала вниз. Бачу, що відкриваються двері. Заходить мама.

- Слухай, я знаю, що ти не в ладах з деякими учнями зі своєї школи. Проте в тебе є Сем. Він допоможе тобі.

Я тяжко зітхаю.

- Роберт Себастьянович сказав, що із завтрашнього дня тебе відновлять в школі. Тож завтра треба в школу.

- Срана школа! - Тільки і промовила я у дзеркало, коли двері за мамою зачинилися. Моє відображення цілком зі мною згодилося. 

Я не сильно любила школу. Проте все ж сіла за уроки. Теми були зрозуміли, Тож уроки зробила я швидко.

Залишилося пережити завтра і всі ті дні, коли на мої очі буде попадатися Сем. Все ж надіюся, що більш таких галюцинацій не буде. Звичайно поцілунок був неймовірний, проте такого більш не хочеться. Не в сенці поцілунку. Ну ви мене зрозуміли.

До кінця я була в своїй кімнаті, виходила лише по своїх справах, або на кухню, даби підживитися. Постійно мовчала. І думала про Сема. Все ж є в ньому щось таке, що заставляє мене зупинитися і не робити дурниць. Та все ж хочеться побажати йому якнайшвидшого посилання звідси в інший дім. Бажано не в наший, і не в сусідній, а кудись на Полюс. Подалі від мене.

Не рідко я зустрічала погляди Сема на мені. Проте хлопець не ховав очі, а продовжував далі дивитися на мене. Мимохідь, проте все ж дивився.