5

Наш час

Я заплющую очі. Відкриваю. Вода з умивальника тече… червона.
Я підставляю долоню, черпаю — й умиваю обличчя.
Запах… крові.
І найстрашніше — ця рідина не змивається. Хоч холодною водою, хоч милом — нічого. Вона просто… тримається.

— Боже… — шепочу й рвучко закручую кран.

Спокійно, Рубі. Спокійно.

Та тіло не слухається. Ноги підкошуються, наче їх вирубили. Повільно осідаю додолу.

— Рубі? — крізь туман бачу знайомі очі. Сем. — Рубі!

Він встигає зловити мене за секунду до того, як я вдарила б головою об плитку.

— Що з нею? — питає Алістер, який підбігає.

— Не знаю! — Сем хапає мене на руки. Класика жанру: кадр, де хлопець несе дівчину. У фільмах це виглядає романтично. А в житті… паршиво. Прямо, як римою вистрелила.

— Я принесу води, — киває Алістер і зникає на кухні.

Сем тим часом переносить мене у вітальню й обережно вкладає на диван.

— Рубі! — він ляскає мене по щоках. — Вона щось каже… Але що саме? — кричить у бік кухні.

Алістер повертається з чашкою води. Сем змочує руки — ще кілька дотиків до щік.

— У мене… кров на руках… — прошепотіла я.

— Немає ніякої крові, — Сем уважно розглядає мої долоні. — Все чисто, Рубі. Все нормально.

— Є. Кров. Я її бачу…

Сем тяжко видихає, переводить погляд на батька. Той робить якийсь дивний жест.

— Поцілунок? Серйозно? Думаєш, це допоможе? — Сем здивовано піднімає брову.

— Не спробуєш — не дізнаєшся, — філософськи відповідає Алістер й виходить із кімнати.

— Окей. Фух… — Сем нервово сміється. — І чому я через це хвилююся?

Він знову змочує руки, обережно торкається мого обличчя, пробує привести мене до тями.

— Рубі, подивись, — шепоче. — Руки чисті. Все добре.

Але бачить, що не діє. І тоді...

Його пальці повільно обводять контур мого обличчя — точно так, як я колись робила з ним. Потім долоні ніжно обіймають щоки. Він нахиляється. Його губи торкаються моїх.

Поцілунок.
Якась частина мене ще в пеклі галюцинацій. Але інша — починає виринати.
Ніби саме дотик губ витягує мене на поверхню.

Коли він відсторонюється, питає тихо:

— Рубі?

Я розплющую очі. Пелена спадає. Дихання вирівнюється.

— Воно… пройшло. — Я здивовано оглядаю руки. — Кров зникла. Страх — теж. Немає нічого.

— Що пройшло? — з цікавістю запитує Сем.

— Жах. — Я витираю очі. — Просто… якийсь темний туман, який тиснув зсередини. Тепер — усе.

— Все позаду, — з полегшенням усміхається Сем і обіймає мене.

Ми сидимо так.
І хоч він мене бісить, дратує, лізе не в ті двері — мені з ним спокійно. Безпечно.

Після цього я піднімаюсь і йду на кухню. Сем за мною. Наливаю собі сік — апельсиновий, свіжовижатий.

— Будеш? — питаю.

— Ага, — киває.

Роблю ще один стакан.

Сидимо. П’ємо.

— Слухай… а що це взагалі було? — нарешті питає Сем.

— Відлуння мого минулого, — коротко відповідаю.

— У тебе були… жахливі часи?

Киваю. Мовчки. Він не тисне.

— РУБІІІ! — різко чую мамин голос із коридору.

Я швидко допиваю сік і підриваюся.

— Я пішла! — кидаю через плече.

— Стій! Ти ж так і не розповіла, що там було… — Сем бере мене за руку.

Але саме в цей момент з’являється мама. Сем блін!
Я відштовхую його — та вже пізно.

— Рубі, — суворо каже мама. — До мене подзвонив директор. Сказав, що тебе вигнали зі школи!

— Та ну! — Сем повертається до мене. — Серйозно?

— Я не винна, — бурмочу. — Просто з моїх нервів зробили гітару і грали, як хотіли. Ну я й відповіла.

— Роберт Себастьянович сказав, що погодиться тебе повернути… але за умови, що за тобою хтось наглядатиме.

— Я не дитина, щоб за мною хтось доглядав! — починаю закипати.

— Ага, не дитина, — кивнула мама. — Особливо після того, як учора перевернула смітник через те, що тобі щось не сподобалося.

— Тільки через мій труп! — зриваюсь. — І ніякого “глядіння”! — Показово роблю ковток соку. Щоб навіть він знав: це мій останній ковток терпіння.

Різко виходжу з кухні. По дорозі ледь не зношу Алістера.

Добре, що в кімнаті — груша.
Боксерська. Висить із дитинства. Завжди виручає, коли хочеться розбити щось, але не посуд.

Я відпрацьовую всі емоції кулаками. І думаю:
Як вигнати цих двох звідси якнайшвидше?
Ідея з маркером відпадає — шкода, що я його змила. От походив би ще день-два з новим “мейком”.
Фарбування волосся — ще в грі. Але треба щось… глибше.

Я лежу на ліжку, голова звисає вниз. У дверях з’являється мама.

— Рубі, я знаю, що у тебе були конфлікти в школі. Але тепер є Сем. Він допоможе.

Я закочую очі.
— Ну тільки не це…

— Тебе відновлять уже завтра. Тож… готуйся.

Двері зачиняються. Я дивлюсь у дзеркало.

— Проклята школа… — бурмочу.

Моє відображення дивиться на мене з цілковитою згодою.

Школу я не люблю. Але уроки таки роблю. Все зрозуміло, все механічно.
Треба лише пережити завтрашній день. І ще всі ті, коли бачитиму Сема.

Я дуже сподіваюсь, що більше таких галюцинацій не буде.
Поцілунок… був чудовий. Але я не про поцілунок.
Хоча... ну ви зрозуміли.

До вечора я мовчазна. Виходжу лише по необхідності. І постійно думаю про Сема.

У ньому є щось таке… що змушує мене зупинитись. Не впасти. Не зірватися.

Але все одно хочеться побажати йому якнайшвидшого переїзду. Ідеально — кудись за Полярне коло. І бажано без зворотного квитка.

Я ловлю його погляди. Він не відводить очей. Просто дивиться. Часом випадково. Часом — ні.

Та вечір усе перевертає. Я глянула на маму й Алістера… І раптом згадала тата.
Той самий погляд.
Та сама посмішка.

Мама й Алістер…
Вони не вписуються в мою “родину”. І в голові — знову підозри. І знову спалахує пам’ять.