Як знищити сусіда?

4

Дванадцять років назад.

Історія почалася в ті часи, коли слово борги було страшним. І в них старалися не в лізати. Мені вже було чотири роки. Кілька днів назад тому виповнилося. Я сиділа на підлозі і гралася в іграшки. У будинку було приглушене світло. Наче ми тут і є і нас немає тут одночасно.

У кімнату заходить мама. Я повертаю голову і бачу, як та обперлася об двері. Посміхається, а згодом підходить і присідає.

- У що граєш?

- Як паровозик їде по коліях, а оно там на них лежить лялька. А відважний Ведмедик її спасе.

- Може пограєшся в щось інше? - Ласкаво дивиться на мене мама. (Можливо тоді я не розуміла той погляд, але зараз можу точно сказати, що той погляд був трохи прифігівшим) - Бачу в тебе фантазія розігралася.

- Хочу в це! - Невгамовуюся я.

- Ох, Рубі! - Зітхає жінка, цілує мене в щоку і встає з місця.

- А що там моє сонечко поробляє? - В кімнату заглядує тато.

Коричневе волосся, шоколадні очі, теплий погляд. Такого я і пам'ятаю свого батька. Той підходить цілує маму в губи, і вже потім підходить до мене.

- У що граєшся? - Я повторює все те саме, що казала мамі. Якщо тато і виглядає прифігівшим, то старанно це ховає. Чоловік зручно сідає на килимок. - Тоді я буду Ведмедиком-Рятівником. - Я киваю.

- Рятуйте, допоможіть! - Кричить лялька моїм голосом.

- Я тебе врятую! - Вигукує Ведмедик.

І ось поїзд чухкаючи під'їжджає. Чух-чух, чух-чух!

- Аааа! - Пищить лялька. - Мене перетворять в коржика.

Чую татовий і мамин сміх. Сама посміхаюся у відповідь.

-І ось поїзд їде, проте Ведмедик швидший за поїзд. Пузатий підбігає до рельсів, розв'язує мотузки та рятує ляльку від перетворення в коржик. - Тато забирає ляльку з Ведмедиком з імпровізаційних колій. - А поїзд їде далі своєю дорогою.

Я забираю керування поїзда на себе.

- Проте поїзд не зупиняється. І схоже, що Ведмедик не побачив, що поклав він Ляльку подалі проте все одно на колії. Вжух. Лялька померла. - Я сипаю на постраждалу червоні блистівки, типу це кров.

- Де ти там колії знайшла? - Здивовано піднімає вверх брову батько.

- Оно! - Я пальцем промальовую восьмірку на коврі. Весь шлях доторкується до тих предметів (кубиків, мостів, лего), які утворюють число 8.

- Бідна Лялька! Вибач, що не побачив, що кладу тебе на колії. - Зітхнув тато.

- Не сумуй. Її можна оживити, якщо дати їй чарівну таблетку. Тримай.

Батько дає таблетку постраждалій, і ось наша героїня вже жива-живісінька.

- Опля! - Я допомагаю ляльці сісти на шпагат.

- Чудо-таблетка! - Озивається біля дверей мама.

В цей же момент чується грюкання вхідних дверей.

- Ти когось чекаєш? - Піднімає голову до мами тато.

-Та ні.

- Я теж нікого.

- Хіба, що... - Починає мама.

- Ти подивися за Рубі, а я вниз гляну хто там.

- Будь обережним.

Тато спускається вниз, його кроки затихають з кожною секундою.

- До нас прийшли в гості?

- Не думаю. - Хмикає на це мама. - Давай пограємося в "Хованки". Ти ховаєшся, а я шукаю. Тільки в межах цієї кімнати. І не виглядуєш, аж доки не знайду.

- Ага!

- Тоді один, два, три...

Я спотикаючись об іграшки, проте шукаю, де сховатися. Під ложком не варіант. За дверима теж. Шафа. Я відчиняю двері, і втискуюся між одягом. Шафа невеличка, проте через міні-дзеркальні віконця можна розгледіти що відбувається назовні.

Знизу чую гуркіт. Піф-паф.

- Де ж там Рубі? - Чую мамин голос. Я сміюся, проте не виглядую. А згодом ще щільніше закриваю двері. Клац. (Вже в цей момент я повинна була зрозуміти, що щось тут не так)

- Куди ж ділася Рубі?

Чую гуркіт дверей.

- А ось і ти!

Брязь! - Чую брязкіт скла. Бам - щось ламається. Бух -

прогинається під чиїмось тілом ліжко. Піф-паф!

- Зроби тут феєрверк! - Чую голос чоловіка.

- Тут ще мала повинна бути!

- Не втече! Вона десь в будинку.

Стає тиша. Якийсь стукіт. Спалах. Блимання. Спалах.

- Пішли. Там знизу ще один.

Чую запах дима. Не подобається щось мені це. Треба виходити. Надавлюю на двері. Не відкриваються. Повторюю ще раз. Іще. Чую як феєрверк починає літати по кімнаті. Ламається мебель. Іскриться зверху.

- Давай! - Я намагаюся вийти з шафи. Наростає паніка. В якийсь момент бачу як щось світле мчиться прямісінько на мене. Бах. Схоже, що це допомогло розбитися склу на шафі. Хоч і вузько, проте пролізти можна. Я вже думала, що за ті десять хвилин я забуду як дихати.

Та щоб дібратися до мами, то цілий квест. Через розламану мебель та іграшки під ногами та ще ухиляючись в той же час від феєрверків.

- Мамо! - Я присідаю до неї. Мама вся брудна, на животі видніється щось червоне. - Мама?

- Я тут! - Чую її голос.

- Зараз! - я біжу до ліжка і стягую з нього простинь. Ковдра з подушкою летить кудись вниз. Ви запитайте, звідки я це знаю. Бо чула, як тато говорив про когось, кого застрелили, що треба щось підкласти, щоб зупинити рану. А про швидку допомогу і подібне я почала цікавитися близько в три роки. Допомогло.

Я прикладаю тканину до рану. Мама в якийсь момент полегшено видихає.

- Як ти?

- Нормально дякую. - Хоча вигляд каже зовсім протилежне.

Я посміхаюся.

- У тебе немає випадково оцих чудо-таблеток, які повертають до життя?

- Немає. То була остання для Ляльки. Проте ми її можемо створити.

- Як же це?

- Любов'ю! - Я обнімаю маму і цілую її в щоку. І в другу. І ще раз.

- Значить таблетки цк просто любов? - Дивується мама.

- Ну ти ж коли я хворіла, цілувала мене в щоку і все проходило. Тож я роблю те саме.

Знизу якась бійка і лязгіт. Схоже ті двоє рушили до тата. Чи тато на них.

- Мама! - Бачу, що жінка вже починає закривати очі. - Мама! Не помирай.