Як знищити сусіда?

4

Дванадцять років тому.

Це було тоді, коли слово “борги” ще лякало. У ті часи в них намагались не влазити.
Мені щойно виповнилося чотири. Я сиділа посеред кімнати, на м’якому килимі, оточена іграшками. Світло в будинку було приглушене, як у сні — ніби ми тут були, але водночас і ні.

У кімнату зайшла мама. Вона сперлася плечем об дверну раму, усміхнулась і повільно підійшла до мене, сіла навпочіпки.

— У що граєшся? — запитала вона лагідно.

— Паровозик їде по коліях, а он там, — я показала пальцем, — лежить лялька. Але Ведмедик її врятує. Він відважний!

Мама нахилилася ближче, погляд трохи здивований, навіть… ошелешений. Хоч тоді я не розуміла, а тепер — точно знаю.

— Може, пограєш у щось інше? — обережно запропонувала вона. — Фантазія в тебе, бачу, ого-го.

— Ні! Я хочу саме це! — вперлася я, як справжній режисер своєї сцени.

— Ох, Рубі… — зітхнула мама, поцілувала мене в щічку й піднялась на ноги.

— А що тут моє сонечко робить? — до кімнати заглянув тато.

У нього було каштанове волосся, теплі шоколадні очі й усмішка — така, від якої в серці ставало спокійно. Він нахилився, поцілував маму, а потім підійшов до мене.

— У що граєшся? — Я повторила свою історію. Тато слухав з посмішкою, а тоді вмостився поруч.
— Тоді я буду Ведмедиком-Рятівником, — сказав і кивнув, немов погоджуючись із роллю.

— Рятуйте! Допоможіть! — закричала я за ляльку.

— Я тебе врятую! — урочисто вигукнув Ведмедик.

Паровозик почав рухатись — чух-чух, чух-чух! — наближаючись до іграшкової "біди".

— Аааа! Мене перетворять на коржика! — пищала лялька. Ми всі троє розсміялися.

— І ось, — розповідав тато з інтонацією оповідача, — Ведмедик помічає небезпеку. Він мчить до ляльки, перерізає мотузки й рятує її від… коржикового майбутнього.

Але в мене на це був інший сценарій.

— Поїзд не зупиняється! — заявила я. — І Ведмедик не помітив, що ляльку поклав занадто близько до колій. Вжух! — і лялька загинула. Я посипала її червоними блистівками — кров.

— А де ти там колії знайшла? — здивувався тато, піднявши брову.

— Он! — я пальцем змалювала на килимі вісімку, дорога торкалася кубиків, мостів, деталей із лего.

— Бідна лялька… Пробач, я не помітив. — Тато схилив голову.

— Не переживай! Її можна оживити чарівною таблеткою. Тримай.

Він простягнув “таблетку” — маленький білий кубик. Лялька ожила. Я посадила її на шпагат.

— Опля!

— Чудо-таблетка! — підхопила мама, яка саме стояла в дверях.

Раптом — гучний стукіт у двері.

— Ти когось чекаєш? — насторожено запитав тато.

— Ні…

— І я — ні.

— Хіба що… — почала мама, але не закінчила.

— Подивися за Рубі, а я гляну, хто там.

— Будь обережний…

Тато вийшов. Його кроки поступово стихли на сходах.

— До нас хтось прийшов? — спитала я.

— Не думаю, — з усмішкою відповіла мама. — Хочеш у “хованки”?

— Так!

— Ховайся тільки в межах кімнати. Не виглядай, доки не знайду.

Я хутко метнулась до шафи. Під ліжком було занадто нудно. За дверима — не варіант. А от шафа — те, що треба. Я заскочила всередину, втиснулась між речами. З-за дзеркальних віконець усе було видно.

Знизу почувся гуркіт.
Піф-паф!
Що?

— Де ж там моя Рубі? — покликала мама.

Я усміхнулася, але дверцята щільніше притиснула. Клац.

І тут — усе почалося.

— А ось і ти! — почулося різко.

Брязь! — дзвін скла.
Бух! — щось важке впало на ліжко.
Піф-паф!
— Зроби тут феєрверк! — кричав грубий чоловічий голос.
— Тут ще мала повинна бути!
— Не втече. Вона в будинку.

Тиша. Потім — стукіт. Спалах. Блимання. Іще спалах.

— Пішли. Там знизу ще один.

Дим. Я відчула його перш, ніж побачила. Мені стало погано.

Я тиснула на дверцята. Вони не відкривались. Ще. Іще.
Я бачила, як щось світле летить прямо на мене — бах! — скло тріснуло. Отвір — вузький, але я пролізла.

Кімната — в руїнах. Іграшки під ногами. Меблі розламані. Феєрверки десь ще сипали іскри.

— МАМО! — я кинулась до неї.

Вона лежала, на животі — пляма червоного. Брудна, нерухома.

— Мамо? — я присіла поруч.

— Я тут… — прошепотіла вона.

Я метнулась до ліжка, скинула ковдру, подушку — десь летіли вниз. Зірвала простирадло — затискала ним рану, як колись чувала: "прикласти щось міцно — і врятує".

— Як ти?

— Нормально… — шепіт. Але вигляд казав протилежне.

Я намагалась посміхнутись.

— Може, у тебе є ще чарівна таблетка, як у ляльки?

— Ні… То була остання.

— Але ж ми можемо створити нову?

— Як?

— Любов’ю. — Я обійняла її, поцілувала в щоку. — Бачиш? Тепер має подіяти.

— Хм… Любов — це і є таблетка? — усміхається мама крізь біль.

— Ти ж мене цілувала, коли я хворіла — і ставало краще.

Знизу — шум, бійка.
Тато. Вони з ним.
Я повертаюсь до мами — вона заплющує очі.

— Мамо! — я струшую її. — Не спи! Спати — погана ідея!