3

Бар. Мій улюблений антистрес. Декорації стандартні: приглушене світло, запах кави, алкоголю та трохи розчарування. Я сиділа за барною стійкою з виглядом людини, яка бачила життя. У руках — віскі. Чи рано мені таке пити? Можливо. Але настрій був рівня “мама знайшла чергового коханця”. А для мене це — майже апокаліпсис.

Мене тут знали всі. Я — своя. Бармен Гліб, власник бару Юз, кілька місцевих хлопців і Брі — компанія, що завжди підтримувала, коли Кайла знаходила чергового “прекрасного принца”. До слова — принци не затримувались. І частіше втікали швидше, ніж встигали принести троянди.

— Знову мамин залицяльник? — поцікавився Гліб, наче вже вкотре ставив це питання.

— Гірше, — видихнула я. — Схоже, мама вирішила остаточно вийти заміж.

— Та ну! — підняв брови Філ. — І хто ж той відважний?

— Алістер.

Тиша. Потім — колективне “феее”.

— Що, такий уже поганий? — не стрималася я.
— Краще не знати, — кивнув Філ.
— У якому сенсі?
— У сенсі: якщо ти дізнаєшся, ми тебе вже не зупинимо, — відрізала Брі, з'явившись позаду.

Ну-ну. Мене зупинити? Бувало, що я зупиняла електричку — то не змогли. А тут я? Ха!

— До речі, ти щось казала про його сина... Який він? — запитала Брі, сьорбаючи лимонад.

— Бісить з першої секунди, — відповіла я, не кліпнувши.

— Ооооо! — колективно вигукнули всі. — Ми впізнаємо цей погляд!

Погляд? Звичайний. Такий собі “я тебе зжеру, але з посмішкою”. Погляд вбивці, так. Але з внутрішнім гумором.

Виходжу з бару з рюкзаком, напханим балончиками. Після маминої “романтичної” новини — терміново потрібно випустити пар. Руки сверблять. Душа просить — мистецтва. І натхнення сьогодні в мене в образі Сема.

Пішла бродити по коліях. В результаті чого знайшла вагон із ідеальним фоном. Ідеальним — бо там ще не було моєї творчості. Через кілька хвилин там з’явився... він. Сем. Ну, його “альтер-его”. Із синім волоссям, кривим прикусом і розкосими очима. Портрет вийшов — Picasso стукає в серце. Я ж не монстр, просто трохи перебільшила. А щоб повна магія — домалювала підпис: «Герой сусідських драм». Тепер цей вагон їздитиме з ним назавжди. Знайомство з творчістю завершено!

Настав час сховатися. Ідеальне місце — мій “запасний дім”. Старий товарний вагон, який ніколи нікуди не їздив, зате чудово підходив під квартиру. Спальник? Є. Світло? Звісно. Генератор, обігрівач, інтернет, гірлянди, книжки, холодильник, чайник — назвіть ще одну людину, яка створила собі будинок на рейках!

Пальто на вішалку. Майка — під светр. Плед — на себе. Чайник — гріти воду. Чай + молоко = лікування душі. І обов’язкове кільце з бублика на кожному пальці — для святковості.

— Во! — показую пальці в бубликах. Хрум. Один зник. Божественно.

Десь між чаєм і “бубличною церемонією” я засинаю.

Сон. Стежка з пелюсток троянд. Весілля. Мама — у білому платті, поруч — Алістер. Люди, музика, радість. Я у молочній сукні, симпатичній, не сперечаюсь. Сем — в костюмі, стоїть поруч.

— Гірко! — кричить Сем. Мама з Алістером цілуються. І щось у мені ламається.

Я піднімаю руку — і бачу кров. На мені, на мамі. Вона посміхається, торкається моєї щоки.

— Прощай, — каже і... розсипається, наче попіл.

— Стій! — кричу. Але голос мій глухий.

Алістер дивиться з жалем:

— Не вберегла ти маму...

І теж зникає.

Сем мовчить. Його силует блякне:

— Я краще промовчу...

Я різко прокидаюсь. Вагон. Ранок. Холод. Дякувати Богу — жодної крові.

— Фух... — проводжу руками по обличчю. Четверта ранку. Ідеальний час для пробіжки, коли ти пережив весілля, смерть матері, і психоделічну драму за одну ніч.

Збираюсь. Кросівки — на ноги. Пальто — на плечі. Маршрут: через вокзал, міст, по вулицях — до будинку. Пульс вирівнюється, думки трохи чистішають.

Відчиняю двері. Усе спить. Ідеально. Але повз кімнату Сема пройти спокійно? Нє, не мій варіант.

Є ідея.

— Так, давай ще отут! — тримаючи маркер в зубах, завершую фінальну деталь. Готово. Шедевр. На обличчі Сема тепер красуються вуса. Тонкі, зігнуті, як у Сальвадора Далі. Ну хіба не естетика?

Фото — клац. Клац. І я тікаю до ванни, мов художник після перфомансу.

Сиджу на кухні. Кава. Мовчання. І тут — зверху чується ричання. І ще кілька влучних, "вихованих" слів. Ха. Реакція пішла.

Сем зривається з другого поверху, ще не зовсім одягнений, але вже розлючений. У вусах. Красунчик.

— Рубі, може, досить? — бурчить.

— Я? Я тут ні при чому! — відповідаю я, вдаючи святу. Але вже тріщить від сміху.

— Ага, смійся, смійся. Довго будеш?

Алістер заходить. Бачить Сема. І... рже. По-справжньому. От тепер ми сміємось удвох. Хором. Симфонія сарказму.

— Це хто тебе так? — питає Алістер, показуючи на вуса.

— Вгадай із трьох разів! — Сем показує на мене. Я лише невинно кліпаю.

— Окей, я не тиран, — хмикаю. — Іди сідай, допоможу. Але трохи ще поіздіваюсь 😈

Сем сідає. Я беру ватний диск, починаю змивати. Але… не поспішаю. Пальці проходяться по обличчю: скули, щоки, брови... Очі. Ніс. Губи. На губах пальці зупиняються.

Дихання — важке. Гаряче. Раптом відчуваю, що мені це подобається. Мені занадто це подобається.

Пальці спускаються до підборіддя. Далі — шия. Ключиці. І раптом я прокидаюсь з гіпнозу. Смикаюсь. Витираю. Йду до умивальника — холодна вода в обличчя. Треба охолонути.

— Можна вже відкривати очі? — питає Сем.

— Відкривай, — шепочу, ще не оговтавшись.

— Мені страшно... Що там було?

— Просто... знайомилась. Пальцями. Тобто... з обличчям. Художньо.

Сем дивиться у дзеркало.

— Ну, хоча б без блискіток, дякую. — Зітхає. — Але ж чисто!

Я стою, не реагую. В голові знову — образи. Кров. Мама. Сон. Вони знову тут. Це те саме, що і тоді.