2

Сусіди розпаковували речі, ніби переїхали не через квартал, а з Антарктиди. І судячи з кількості коробок, готувались до апокаліпсису. У мене навіть з'явилась підозра, що там не речі, а заначка на кінець світу. Ну або мінімум — колекція туалетного паперу з різних країн.

— Як вам будинок? — запитала я з чемною (так, я вмію!) посмішкою.

— Просторий і гарний, — відповів Алістер, оглянувши інтер’єр, а потім додав, з ледь помітною усмішкою: — Схоже, тут живе жінка. Дві жінки.

— Може, вам допомогти?

— Та ні, ми впораємось, — відповів він з тією самою усмішкою, яка натякає: «Ми мужики, ми все можемо самі».

Я тільки кивнула і, взявши склянку апельсинового соку, гордо відійшла. Окей, «самі» — так самі. А я тим часом проведу розвідку... де буде жити Сем.

Моя кімната — це окремий космос. Тут є все: від плюшевого динозавра до кактуса в керамічному горщику у вигляді голови Бетмена. Стелаж зі всяким мистецьким хламом — тут картини, балончики, трохи свічок, трохи черепів (муляжів, не справжніх, звісно) і трохи душі. Улюблені мешканці — Діно (динозавр), Гоша (павук) і Філя (жирафа). Розмір — кишеньковий, але характер у кожного з них — як у мами в день зарплати.

А ще в мене — ботанічний сад. Фікус, ананас (не дає плодів, але я вірю в нього), алое, лимонне дерево, монстера, сансевієрія, кілька кактусів і моя маленька, але горда драцена. Кожен з них має ім’я. Не суди.

Сам дім — дерев’яний, з панорамними вікнами. Тиша тут така, що можна почути, як кактуси дихають. Ну... було так. До приїзду «гостей».

Тепер — новий план: вижити загарбників.

Сиджу в кімнаті. Чую: хтось тяжко піднімається сходами. Схоже, несе щось важке. Цікаво. Завмираю за дверима. Гуп. Відкривання дверей. Ще гуп. І знову сходи — вниз. Ну все, час вивчити «ворожу» територію.

Кімната, в якій оселився Сем, знаходилась поряд. Класика — коробки, валізи, речі ще не розкладені. Ідеально. Рубі вривається у гру.

Я — людина культурна, але цікавість — це страшна сила. Почала обережно заглядати в коробки. Одяг, книжки, ванні приналежності… Хм. Ідея народилась миттєво. Маленька мстя ще нікому не шкодила. Геніальний план «Сюрприз у ванній» активовано. 😎

Тепер лишається чекати результату. А тим часом — омлет. Бо від інтриг їсти хочеться ще більше.

На кухні — звична сцена. Мама готує омлет із цвітною капустою, Алістер говорить по телефону, а Сем… сидить і щось жваво обговорює з Кайлою. Підкрадаюсь ближче. Інтуїція підказує — буде щось цікаве.

— У тебе є дівчина? — питає мама з абсолютно серйозним виразом обличчя, ніби веде допит на кастинг у «Холостяка».

— Ні, — відповідає Сем, трохи занадто швидко.

— Так зрадів, ніби тобі хтось борг пробачив. — Мама посміхається. — Ще не знайшов ту саму?

Сем заминається.

У цей момент я, як завжди, епічно вриваюсь на сцену. Відкриваю кулер, наливаю воду, одним махом випиваю і безцеремонно лізу в холодильник.

— Може, хоча б омлет дочекаєшся? — зітхає мама.

Я відкушую шмат брюсельської капусти, жую, не відриваючи погляду то від мами, то від Сема.

— Я тоді, мабуть, у ванну! — лунає знайомий голос. О так, жертва йде в пастку.

Через десять хвилин з’являється… не той, кого чекала. Це був Алістер. Ну, нічого. Омлет приготувався, тож я схопила свою порцію й влаштувалась у вітальні в очікуванні шоу.

І ось він — момент істини. Двері нагорі з грюком відкриваються. І на сцені з’являється Сем. Мокрий. У самісінькому рушнику. Краплі води стікають по торсу, який ніби вирізали з мармуру. Серйозно, де такі продаються?

Але… на його волоссі — легкий синюватий відтінок. Моя художня душа задоволена. Симпатично, стильно. Чого всі так панікують через фарбу?

Сем спокійно чимчикує на кухню, а я, вмостившись на дивані, вже тримаю напоготові телефон для фото.

— Ти пофарбував голову? Тобі йде! — коментує Алістер.

Звісно йде! Це ж я старалась!

Але моя мати вирішує спалити мене з усім репертуаром.

— Це, напевно, Рубі…

— Рубі? — Сем визирає з кухні.

Ой. Все, тікаю. Я зісковзую з дивану за спинку, як професійний шпигун. Та марно.

— У неї манія на незнайомців. Постійно щось підлаштовує. Вибач, — зітхає мама. — Це в неї з дитинства: робить капості, щоб непрохані звалили якомога швидше.

— Та нічого, — знизує плечима Сем. — До того ж, синій колір — нічо так. Майже не видно.

— Добре, що не зелений, — бурмоче Алістер.

— Наступного разу зроблю яскравіший, — хихикаю я, записуючи замітку в телефоні. — А зараз можна точити кігті. 😈

Я вже майже вибираюсь із-за дивану, як чую:

— Рубііі!

Ага, лекційний блок від мами починається. Вставляю вухо навушник. Головне — кивати і робити вигляд, що слухаєш. Працює безвідмовно.

На кухні тільки мама. Сем і Алістер — десь зникли. Підозріло.

— Нам треба поговорити, — серйозно каже мама.

Я зітхаю, наливаю в чашку воду.

— Я знайшла свого суженого.

...Пауза.

— Котрого по рахунку? Десятого? Двадцятого? — питаю. — Ти ж знаєш, вони в тебе довго не тримаються.

— Дякуючи тобі, між іншим! — парирує мама.

— І хто ж він, новий принц?

— Алістер.

...

— Що?! — давлюсь водою. — Тільки не він!
— Рубі...
— Через мій труп!

Відкидаю чашку, накидаю пальто і вибігаю з будинку. Ідеальна погода для театрального виходу. На ґанку — Алістер і Сем. Один курить, інший “за компанію”.

— Тільки через мій труп! — повторюю голосніше і йду геть, залишивши після себе драматичну тишу.

— Що це з Рубі? — питає Алістер.

— Неприємна розмова, — відповідає мама, й у той момент чутно, як я перекидаю смітник і починаю стрибати на ньому. Так, це терапія.

— До завтрашнього пройде, — зітхає Кайла.

— Пішли в дім, холодно, — обіймає її Алістер. Вони заходять.

Сем ще кілька секунд стоїть, дивиться на понівечений смітник і зітхає. Потім теж іде в дім.