1

Мене завжди вабила ця зимова стежка. Вона ніби зі сторінки казки — то вкрита багряним листям, то притрушена снігом, немов цукровою пудрою. Часом навіть трава визирає з-під снігу, така зелена, ніби знущається з погоди. Але найкраще вона виглядає вночі: коли ліхтарі лише-но спалахують, їхнє срібне світло розливається м’якими хвилями по галявині, ніби хтось перевернув пляшку зі світлом. Магія? Цілком можливо.

Та як завжди, магію руйнує реальність. У вигляді холодної, підступної грудки снігу, яка летить мені прямо в обличчя.

— Гей, чучело! Ти що, не чула, що зараз весело? — долинає знайомий голос з категорії “антигламур”.

Я витираю сніг з обличчя рукавицею. Ну як витираю — намагаюся, бо в цей момент прилітає ще один заряд холоду прямо в щоку. Ну супер. Холодна війна триває.

— Щоб вас... — бурмочу собі під ніс, хоча дуже хочеться сказати щось голосніше й “поетичніше”. Але ні, мовчу. Директор уже вручав мені попередження особисто, і я не в настрої для вигнання номер два. Натомість я тільки хмикаю і дивлюсь на ці три голови з таким презирством, ніби вони зіпсували мені концерт Imagine Dragons.

— Ненавиджу! — виривається з мене.

— Ти щось сказала? — Слава нависає наді мною, мов горила перед нападом.

— Зробиш це ще раз, Славо, я тебе в землю закопаю. І це не метафора, а попередження!

— Ууу, цей чхау-чхау ще й говорити вміє! Ти глянь! — Сміється. А в мене серце вже гатить, наче марафонець на фініші.

І тут — фінал. Слава хапає мене за шию й буквально втикає обличчям у сніг. Високий, пухкий, до колін. Звучить як романтика, а насправді — спа-процедури від ідіота.

— Освіжися трохи! — додає він, втискаючи сильніше. — Вода прохолодна, якраз для заспокоєння.

Усе. Мене перемкнуло.

…

— Рубі! Я тебе попереджав! — Директор Роберт Себастьянович майже проростає у власний стіл. Як ще ця дерев’яна поверхня не тріснула від його біцепсів — загадка.

— А я хіба винна, що мене провокують?! — вигинаю брову з професійним рівнем впертості.

— Було засідання. Ми вирішили — тебе виключають.

Ну, виключають — то виключають. Я навіть не сперечаюся. Коли за мною зачинились двері, я посміхаюсь, як Чеширський кіт на кока-колі. Хай буде так. Головне — піти з гордо піднятою головою.

На дворі Слава зі своєю зграєю щось там собі сміється, але щойно бачить мене — миттєво розчиняється. Я ж роблю вигляд, що ось-ось побіжу в його бік. І — о, диво! — вони розсипаються, як чайні пакетики в кип’ятку. Добре, хоч корова їх не догнала, а то язиком злизала б — і не подавилася б.

На годиннику тільки 11:00. Додому повертатись не хочеться. Мама знову почне лекцію на тему «Ти в мене неідеальна». Та й справді — я не ідеальна. Я катастрофа у вигляді людини. Пригоди мене переслідують, здоров’я — я з ним в “ігнорі”. Худа, як скелет після дієти, але фігура є. Я нічна сова, люблю ризик і драйв. Життя зі мною — як американські гірки без ременів безпеки.

Батька я ніколи не бачила. Мама про нього говорить, як про привид — щось було, але неясно, що. Помер? Утік? Превратився на подушку з IKEA?

Мама — красуня, роботи постійної не має, але виглядає — хоч на обкладинку. Чоловіки за нею бігали, як за знижками на "чорну п’ятницю". А от я — повна її протилежність. І зовні, і внутрішньо. Екстрим, фарби, гучна музика і шалена енергія — ось мій стиль.

Волосся — моя особиста війна. Середньої довжини, хвилясте, але щоденна битва за зачіску — це мій квест. Була і рожевою, і зеленою, але зупинилась на омбре: каштановий плавно перетікає в блонд. Стильно, модно, і мама плаче.

Ще з дитинства люблю малювати на стінах. З початку були каракулі, потім — справжні мурали. Тепер це мій підробіток: декорую стіни у квартирах клієнтів. Сайт, відео, відгуки — все як у профі. А ще — СТО, балончики з фарбою, круті хлопці, біла майка, джинси, пальто зверху. Мінус 15, але хто про це думає? Сніг? Не чула.

Клієнт — Адам. Його сім’я — новенька в місті. Йому сподобались мої ескізи. Привітна дружина Еліс, яка, побачивши готову роботу, ледь не розплакалась.

— Це божественно! — сказала вона з розкритим ротом.
— Рада, що вам сподобалось, — посміхаюся. — Якщо захочете ще — дзвоніть.

Я вся в фарбі, виглядаю як учасник фестивалю Холі, але задоволена. Годинник показує 15:00, уроки в "магічний спосіб" закінчились. Пора додому.

Та біля будинку — вантажівка.

— Мам! — гукаю з порогу.

Сходами спускається вона — Кайла. Моя мама. У футболці, з якої визирає пупок. Напевно досі не оговталась від перегляду індійських танців.

— Рубі! — усміхається вона, а я лише хитаю головою.
— Виглядаєш на 25.
— І в тебе робота, правда? —
— А звідки ти знаєш?
— Фарба на обличчі, — показує палець.
— Ага... так, трохи занесло.

А от і головне запитання:

— Чого вантажівка біля будинку?

— Гості приїхали! Алістер, Сем! — гукає мама у будинок.

В мене все стискається. Терпіти не можу, коли хтось лізе в мій простір. Гості? В наш дім? Надовго?! Моє чортеня всередині вже гріє руки — буде веселенько.

На порозі з’являються вони: один — солідний, другий — недочоловік. (Якщо чесно — маминої категорії "соковитий екземпляр" 🧃)

— Це Алістер, — представляє мама. Тисну йому руку. Цілком адекватний. Навіть трохи... ну, гарячий.

— Ми надовго, бо Алістер знайшов тут роботу, — пояснює він.
— Ви в будинку залишитесь? Чи в ліжку? — питаю я без гальм.
— Рубі! — шикнула мама. — Вибачте, вона так жартує.
— А це Сем. Твій ровесник, до речі.

Ну ясно. Оцей другий — недочоловік. На вигляд дорослий: карамельне волосся, зібране у напівдульку для повного контролю і повної свободи одночасно; сильні руки, брови як у супергероя... І ті погляди, які кричать: «Я альфа».

Він простягає мені руку. Я — йому. У руці в мене шок-брелок. Клац.

— Знаю цю штуку! — хмикає.

— Ну, раз усі знайомі — заходимо, — каже мама.