Розділ восьмий

Б'янка

В бібліотеці Раміро косився на мене так підозріло, що я зрозуміла: стала допускати забагато помилок. В моїй голові перемішались ті моменти, які ми обговорювали, коли я була драконом, і ті, що чула від хлопця людиною, і я постійно забувала, що саме не можна згадувати в черговому діалозі з ним.

Ще й про батьків спитав! Ніби відчув, що саме в цьому моя таємниця.

Єдиною гарною новиною було те, що Раміро ніби як нормально поставився до дракониці. Отже, лишались ще шанси, що принаймні з цією частиною моїх секретів він змириться.

Може, мовчати до останнього?

…Цю думку я відкинула геть, коли прокинулась спозаранку, спустилась на кухню і ледь не наштовхнулась на Раміро. Минулої ночі в такий час він спав!

Зараз, здається, вирішив внести зміни у свій графік дня!

Сонце ще навіть не встало, на дворі тільки сіріло – ночі взимку в горах завжди дуже довгі, тут нічого не попишеш, – а хлопець уже на ногах. Чи він навіть не лягав?

Під очима у Раміро залягли темні кола, вигляд був вельми стомлений, і він кілька разів виразно позіхнув, а тоді, забачивши мене, швиденько затулив рот долонею.

– Доброго ранку! – пробурмотів він крізь пальці. – А я тут прийшов перекусити… Я тебе розбудив? Чи ти просто рання пташка?

– О, дуже рання! – кивнула я.

І дуже пташка. Тільки луската, а не пір’їста.

Останній коментар я, звісно, лишила при собі, тож в коридорі запанувала незручна тиша. Вирішивши, що й далі стояти на місці – не найкраща з ідей, що могли з’явитись у мене в голові, я торкнулась магічного замка на дверях, відчинила їх та поцікавилась:

– Як тобі книга? Почав вчора ввечері читати?

– О, я читав її всю ніч! – вигукнув Раміро. – Навіть очей не зімкнув! Зазвичай я в такий час ще сплю, – він винувато почесав потилицю. – А тут щось напав голод, аж живіт зводить.

– То треба було раніше прийти…

– Не міг відірватись від книжки, – зізнався він. – Надто вже видалась цікава! Ніколи не думав, що у драконів така багата історія. Та й про релігію тут є те, чого я не знав. Про цілу систему світів, пов’язаних між собою однією ниткою, і про те, що наші боги правлять ще й сусіднім світом і лише приходять сюди в гості… Про те, як дракони випірнули з Безодні, бо її володар створив для них ворота, і вони розлетілись по різних світах… Уявляєш, одні, ті, що бачили себе ближчими до людей, обрали один світ, інші, що бажали бути стійкими в своєму існуванні, інший…

Звісно, я прекрасно знала всі ці легенди і навіть вірила в них, хоча підтверджень, що дракони саме так зародилися, не було.

Раміро ж явно читав про це вперше, от і переказував мені, аж сяючи від захоплення. Розмахував руками, очі у нього горіли вогнем, на губах розквітла усмішка.

Здається, він про всі свої підозри забув, доки читав про драконів.

– Цікаво, – продовжив він, – які у нас дракони, першого чи другого виду? Котрий ми зі світів? В цій книзі не було описано…

– Ага, – кивнула я, подумавши, що треба б дати йому наступний том, напевне, коли Раміро вже настільки захопився різноманітними легендами про драконів.

Я повернулась до хлопця, щоб сказати йому, що там ще є що дізнаватися, і побачила, що чарівник сів на стілець і просто задрімав.

Другий том я йому, звісно, дам… Тільки не одразу. Хай виспиться спочатку. А то вже дрімає на кілочку, де приткнувся, там і ліжко. Добре хоч не з книжкою прийшов, а то я б його покусала в усіх своїх іпостасях за таке ставлення до дорогоцінної літератури!

Вгамувавши трішки власну драконячу природу, що вимагала негайної помсти за погане поводження з книжкою, я взялась готувати сніданок. Магією витягнула м’ясо, яке ще вчора поставила запікатись у велику замкову піч, швиденько нарізала його великим ножем. Слідом пішов і хліб, ароматний, свіженький, хоч і не теплий вже.

Є таки користь в тому, щоб готувати з вечора!

Потім дістала трохи свіжих овочів, що присилали мені магією з батьківського маєтку.  

Швиденько помивши овочі, я взялась нарізати їх для салату. Коли вже Раміро прийшов їсти, то нехай! Але чи не викличуть у нього такі страви зайвих запитань? Я звикла до різноманітної кухні, бо часто експериментувала з рецептами з бібліотечних книг, але звичайним людям таке може бути не до душі. Хоча, про що це я! Раміро такий звичайний, як я людської раси.

Нарешті, коли сніданок було приготовано, я обережно потрусила хлопця за плече.

– Прокидайся, – прошепотіла йому на вухо. – Сніданок вже готовий.

Раміро стрепенувся, підскочив на місці.

– Що? О, ні, ні, я не спав! А як ти вгадала, що це мій улюблений салат? – він підсунув до себе тарілку і вдихнув аромат свіженьких огірків. Тоді виделкою виловив оливку.

– Та я ж з герцогства Котте, – гмикнула я. – Ти хіба забув? У нас це готують дуже часто. Ти, виходить, також добре знаєш цю страву?..

– Звісно! Мій тато з іншого герцогства родом, проте на півдні він прожив все своє дитинство, всю юність. Я часто їв таке вдома, – підтвердив Раміро. – Батько сам готував мені, хоч йому ніби й не по чину… І маму пригощав, їй теж дуже подобалось… А от на батьківщині всіх цих чудових пісень та салатів я побував зовсім нещодавно… Але не хочу про це говорити.