Розділ сьомий

Раміро

Після поцілунків з Б’янкою я довго не міг заснути. Воно й не дивно, після такого хочеться до ліжка не в гордій самотності! Але ж не міг я запропонувати принцесі…

Ні, не дещо більше за поцілунки, а навіть просто посидіти в одній кімнаті, тримаючись за руки, і поговорити один про одного! Розповісти, хто ми є, поділитись подробицями особистого життя. Я мріяв розділити з нею принаймні це.

Як то кажуть, мріяти не шкідливо. І важливо, дуже!

Однак варто не забувати про реальність.

Отож, ми розійшлись. Я вимушено змінив кімнату – бо в тій, в якій спав раніше, лишилось забагато слідів паладина-ферлійця.

Я так і не сказав Б’янці, чому ставлюсь до нього так вороже – бо для цього треба було пояснювати, наскільки добре я знаюсь на історії Ріосу і чому мені це так муляє. Проте для себе міг забезпечити максимальну дистанцію зі слідами лицаря… І скористався цією можливістю по повній.

Погане передчуття, збудження, думки про принцесу та про драконицю… Заснув я лише під ранок, а коли відкрив очі, в вікно вже світило ясне сонце – велика рідкість для зими, між іншим. Протер очі, вибрався з ліжка і ледь не перечепився об дрібний столик, що, як виявилось, хтось розташував поруч.

На ньому парував сніданок. Зачаклований, бо явно не холонув, попри те, що я прокинувся явно не одразу ж. Поруч знайшлась невелика, приємного змісту записка.

«Не знала, що саме тобі подобається, тож приготувала на свій смак солодкі млинці з медом та полуничним варенням. Насолоджуйся!

Б’янка.

P.S. Якщо тобі цікаво, можеш піднятись на горішній поверх та подивитись, як літає дракониця, сьогодні у неї полювання».

Я посміхнувся. Вона про мене потурбувалась! І про їжу, і навіть про дозвілля. Щоправда, сама явно не хоче попадатись на очі, коли вже пропонує до дракониці сходити та милуватись її польотами.

Можливо, переживає про те, що сталось вчора? Все-таки, для дівчини, що тривалий час прожила під сімома замками і не виходила в люди, напевне, незвично було опинитись так близько до майже незнайомого чоловіка.

Ото я «молодець», не стримався вчора, поліз до неї, вирішивши, що це буде доречно… Батько завжди вчив мене з повагою ставитись до жінок та тримати себе в руках, не дозволяти собі зайвого ніколи, бо краще зачекати трошки довше, аніж налякати дівчину чи зробити їй боляче.

Я ж кивав, слухав, а виявилось, коли поруч та, в кого ти легко, з першого погляду закохався, то якось не дуже хочеться лишатись осторонь, і всі думки тільки про неї одну. Навіть зараз мені хотілось знайти Б’янку і знов її поцілувати…

Добре, що вона все-таки просто принесла мені столик зі сніданком та пішла. А то я б наробив чимало дурниць! Потім жалкував би, не знаючи, як загладити свою провину.

…Млинці виявились на диво смачними, хоч і не такими тоненькими, як готував їх кухар у королівському палаці. Проте, якби я сам, як принц, спробував щось таке зробити, то вийшла б взагалі неїстівна страва. Цікаво, хто навчив Б’янку готувати? Треба буде її розпитати!

Я думав, що вона може бути ще на кухні, тож планував занести туди брудні тарілки і пошукати дівчину, а тоді вже піднятись нагору. Але варто мені було тільки покласти посуд на тацю, як він просто розчинився у повітрі. Спрацювала місцева магія.

Що ж, виходить, треба йти нагору, до дракониці. Може, там я й побачу Б’янку? Раптом вона так покликала мене разом провести час?

…Проте нагорі на мене чекало величезне розчарування. Тут і сліду Б’янки не було. Зате мені довелось долати довжелезні сходи, і я, хоч і мав непогану фізичну підготовку, під кінець уже ледь-ледь переставляв ноги. Яке ж воно височенне!

І жодної принцеси поруч.

Гірко всміхнувшись самому собі, я роззирнувся… І охнув від захвату.

А тут красиво!

Замок було розташовано на висоті. Оточений горами, він і сам був, мов та скеля, високий, розлогий, стрімкий та вражаючий. Конкретно з цієї точки було добре видно все довкола. І кілька сіл, що розкидались довкола, і стрімкий спуск серпантину, яким ми підіймалися з селянами…

А потім я побачив дракона.

Він летів так високо, що спочатку здавався пташкою з дивовижним зеленим пір’ям. Лише коли спікірував вниз, я впізнав нарешті драконицю. Зимове сонце відбивалось від її крил, мов від дзеркал. Широченний розмах міг накрити тінню ціле село…

Вона то кинулась вниз каменем, згорнувши крила, то раптом вийшла з піке, помахом хвоста відновила баланс. Лягла у напрямку вітру, ширяла, тримаючись ніби зовсім без руху, на чистій магії. Я побачив, як довкола її шипів струменями закручуються потоки магії, невідомої мені. Ніби розтерті в пил смарагди, що виблискують у сонячному світлі, мільйони дрібних камінчиків!

Потім вона кинулась вгору та випустила потік полум’я, аби самій влетіти в нього. Загорілася, і тепер зелень луски змішалась з білим, мов сонячне світло, пекучим вогнем. Домчала аж до самісіньких хмар, ледь не підпаливши їх… А тоді каменем впала до мене.

Я навіть не перелякався. Дракониця була настільки неймовірною, що основні зусилля пішли на те, аби повірити взагалі в її існування, в те, що вона може зараз прямувати до мене. Лякатись? Та ну. Якщо щось настільки величезне та неймовірно могутнє захоче мене вбити, то їй ніщо не стане на заваді!