Розділ шостий

Б'янка

Два дуелянти, лицар і чарівник, дрімали. Раміро заснув просто в кріслі, напевне, під дією моїх чарів, бо не все ж так швидко, треба дбати про своє здоров’я! Лицар спав у ліжку.

Без обладунку та своєї записки, яку він нам декламував, він здавався молодшим, приблизно ровесником Раміро. Рік туди-назад, та й буде.

Світле хвилясте волосся, гарні риси обличчя… Очі, коли він їх відкриє, будуть зелені, це я напевне знала.

На обладунок було навішано стільки магії, що я не могла розпізнати його справжній запах. Проте тепер усвідомила, кого перед собою бачу.

Не можу сказати, що це дуже гарна новина.

Це не той, кого б я хотіла спопелити… І не той, кого воліла б бачити у себе вдома. Раміро правий, якби ми його не полікували, тут зовсім скоро опинився б цілий виводок ферлійців, що прийшли мститися за когось зі своїх.

Вони в цьому питанні швидкі. Мені ще мама розповідала.

Отак… Новий персонаж моєї казки. Не тієї, яку я хотіла!

От у моєї мами все вийшло ідеально. Вона була поневоленою принцесою, яку її батько зачинив у високій вежі та намагався спродати політичним конкурентам, аби потім скористатись її магічним даром. Тато прилетів, дмухнув разочок полум’ям, здер лапами дах, підхопив маму та поніс геть. Об драконячу луску магія розбивалась…

Мама, щоправда, взагалі казала, що навіть не пручалась. Нащо? Краще бути в драконовому лігві, аніж в руках жорстокого короля, хай він десять раз їй таточко.

Паршивий, між іншим. Навіть якби дожив до цих днів, діда я б ніколи не знала.

Вирувала війна, але мама була під надійним захистом благородного дракона. Він обернувся прекрасним юнаком, зробив їй пропозицію руки і серця, і вона погодилась. А потім вони зажили у прекрасному палаці на березі моря, де тато керував невеликим герцогством, яких на Півдні вистачає.

Його піддані не знали, що він дракон, але «страшенна потвора» завжди оминала рідні землі.

Тож, все було добре.

За винятком того, що я успадкувала татові крила і мамину магію на додачу, і була б вельми ласою метою для деяких лицарів.

Це була одна з причин, чому я втекла з дому и вирішила, що житиму не як принцеса, а як дракон. Це безпечніше.

Звісно, я не сумнівалась, жодної казки в мене більше не буде. Ніколи. Тому що прекрасні принци не рятують дракониць.

Здається, я трішечки промахнулась у своїх передбаченнях, бо в мене з’явилось аж два кандидати в принци.

Що ж, моє серце однозначно належить Раміро. Про лицаря навіть не йдеться! Він взагалі намагався мене здолати і мурмотів щось там про конвенцію. Проте неприємності від нього точно будуть. Казка може вийти довшою, аніж я на те розраховувала…

Не маючи що робити, я взялась складати лицарські обладунки. Намагалась не гримотіти ними. Примостила меч і побачила гравіювання у нього на руків’ї.

Ферлійське рунічне письмо… Я знала його, хоч і не надто добре, бо ніколи не жила в тій країні та не мала практики. Що ж, навіть мого рівня вистачило, щоб розшифрувати написане.

«Север, син Августа, Пресвітлим благословенний».

– Бачила я, який ти благословенний, – пробурмотіла я, запихаючи меч назад у піхви та вмощуючись на краєчку ліжка біля паладина. – Син Августа… Боже, порадуй мене ще раз, скажи, що це якийсь інший Август!

Зовсім інший. І риси обличчя мені анітрохи не нагадують неспадкового принца, брата короля Доріна. От взагалі не те!

…Кого я обманюю!

Лицар заворушився. Відкрив очі. Вони виявились зеленими, як я і припускала, і миттю вп’ялись в мене. Аж незручно стало сидіти.

Він спробував встати, але під моїм важким поглядом змушений був повернутись назад до ліжка. Вхопився пальцями за ковдру, якою ми з Раміро його впхали, та прошепотів:

– Де я?

– Ти в драконячому палаці, – пояснила я не надто охоче. – В полоні. Коли тебе вдарило божою карою…

– Це щось той чарівник накрутив!

Ага, так накрутив, що аж твій власний бог вирішив, що тобі треба дати блискавкою в лоб, а не карати ворогів.

– Дракон вирішив, що треба тебе пощадити, – продовжила я спокійним голосом. – А його друг, чарівник Раміро, зцілив тебе і, втомлений, дрімає, – я кивнула на хлопця, що саме посопував у кріслі. – Тож ти маєш бути вдячним за свій порятунок.

– А ти хто така тоді?.. Принцеса Б’янка? Це ти?

Довелось кивнути.

– Ти дуже схожа на свою матір, – прошепотів раптом паладин. – Мені тато показував її портрети… Один в один. Дарма, що в тебе волосся зелене, я одразу впізнав, – і накрив мою руку своєю.

Так, ми з мамою справді були схожі. І, так як вона гарненька, я завжди вважала це перевагою, а не недоліком.

Проте зараз все змінилось.

Останнє, що мені треба – це щоб лицар ідентифікував мене!

– Портрети моєї матері? – перепитала я. – Не розумію, про що ти. Звідки тобі знати про мою маму:? Здається, ти… Ферлієць.