Розділ п'ятий

Раміро

Коли в двері – до речі, а де тут двері?! – почали грюкати, і дракон звелів мені сидіти на місці і не рипатись, я, звісно ж, повторив все, що на моєму місці зробив би мій батько чи будь-який інший пристойний чарівник. Або принц, який вирішив, що голова в нього на плечах – цілком зайвий аксесуар, і його можна позбутися.

Я пішов шукати джерело звуку.

В коридорах замку заплутатися було дуже просто. Кілька разів повернувши не туди, я знов вийшов до вже відомого мені місця і важко зітхнув.

Ні, так діла не буде. Мені ж цікаво, що там відбувається! Знов прийшли до дракона? Хто і навіщо? Чим він їм так заважає, що вони всі шастають до замку, мов на свято?

…Я вже зробив висновок, що дракон геть не такий злий та хижий, як він намагався себе показати. Зцілив мене, пропонував відпустити… Щоправда, відмовився дати свободу Б’янці. Ще й не назвав причини, говорив щось про глибокий ментальний зв’язок та інші дурниці.

Звісно, я в це не вірив. Має бути причина! А коли я виявлю її, то зможу дізнатись, що саме потрібно драконові, аби він відпустив все-таки дівчину, не тримав її у своєму полоні.

Отже, я мушу очей не спускати з дракона, аби все вивідати. Чи це небезпечно? Напевне, так. Але коли б мене це спинило!

Зрештою я вирішив орієнтуватись на вікна. Визирнув назовні, побачив, що дракон уже моститься на широкій зовнішній стіні, а до тієї тягнуться, мов прожилки, вузькі переходи коридорів. Взагалі, звідси було видно, що замок ніби складався з центральної будівлі та мурів, розташованих концентричними колами. Десь між цими колами було подвір’я, в інших місцях – просто трохи нижчі споруди. Розгледіти з такої відстані входи чи виходи я не міг, проте розумів, що на кожному з кіл або є вежі, або взагалі ширина муру така, що всередині – явно чимало місця.

Замок здавався велетенським. У нас в Ріосі такого нема… А двері, в які хтось калатав, вочевидь, зачаровані, бо інакше ми б не почули ані звуку. Я навіть розгледів високу браму і зрозумів, що мені туди.

Саме над нею і сидів величний дракон. До мене, щоправда, була повернута не його морда і навіть не бік, а зад з довгим шипастим хвостом, але й в такому ракурсі дракон видавався вельми граційним.

Гаразд. Як туди перебратися? Мені б зрозуміти, про що вони говорять…

Пройти коридорами я не міг, бо не сумнівався, що заблукаю. Знайти Б’янку і спробувати попросити її провести мене туди? Варіант цікавий, але навряд чи спрацює, бо я поняття не маю, де зараз дівчина. В такому випадку…

Залишається тільки пройти тінями.

Магія Тіней – сила, якої побоювався мій батько, дарма, що сам володів нею. Він говорив, що Тіні – це лише прикриття ментального дару, але я вважав їх значно більшою силою. От тільки вчитись цій древній магії не було в кого. Батько пояснив все те, що знав сам, але цього виявилось не досить. Він геніальний маршал і сильний чарівник, проте все ж, робив акценти на іншому. А дар мами взагалі успадкувала лише моя сестра!

Спочатку батьки вважали, що мені вистачить і інтуїтивного застосування магії. Потім зрозуміли, що це не так, бо сила росла, перевищила татову, і з цим вже треба біло щось робити, а ми так і не вигадали, що саме. Тож, зрештою, коли я відшукав в татовій бібліотеці давню книжку та викликав духа-наставника, на мене навіть не надто сварились…

Але кожне нове заклинання було експериментом. І не всі з них я знав достатньо добре та мав в міру сил та рішучості, аби використати.

Наприклад, Тіньовий перехід.

– Ну, – пробурмотів я, прицілюючись приблизно до потрібної мені оборонної лінії, – якщо мене розвіє вітром по дорозі, то пам’ятайте, що я просто дуже любив експериментувати.

А тоді випустив Тіні на свободу.

Не магія огорнула мене, а я перетворився на власну магію. Тіло втратило власну міцність, стало легким, мов хмаринка. Десь там билось моє зіткане з Тіней серце, ноги відірвались від землі. Я не міг літати, проте відштовхувався від повітря, ніби від твердої землі – і сила тяжіння діяла на мене набагато менше, аніж раніше.

Я побіг. Врізатись в стіну було страшно, але я ризикнув. На мить мені здалось, що каміння все ще надто тверде, і мене зараз розплющить об нього… Та раптом довкола з’явилось так багато простору, стільки свіжого повітря, що захлинутись можна.

Щодуху перебираючи ногами, я кинувся до точки призначення. Мало не промахнувся поверхом, та, на щастя, не застряг посередині. Вже в центрі кімнати став матеріальним і врізався таки лобом об підвіконня… але експеримент був того вартим.

Під брамою стояв лицар. Мій дракон слухав його з надзвичайно уважним виглядом, і дарма, бо гість вже заводив про благородних паладинів і вилучення тіла чарівника. Це ж бо не мого часом? Дурні! А провести тестування, чи я не вмер, за речами, які лишились в селі, ви не пробували?!

Еге ж, селяни, певне, вже все собі розібрали.

У дракона тим часом закінчився терпець. Лицар, реагуючи на гарчання, щось забелькотів про вирок, дістав меч… І тут  вже не витримав.

– Гей, ти! – я висунувся з вікна, потираючи лоб, а тоді запалив про всяк випадок вогняну кулю на розкритій долоні. – Відійди-но від мого дракона, бо знаєш, куди я тобі цього меча запхаю?