Розділ четвертий

Б'янка

Тіньове творіння! Думки Раміро ледь-ледь долітали до моєї драконячої свідомості, і кожна була, мов та сапа, якою мені намагались покоцати луску, болюча та неприємна. Невже він справді вважає мене найлихішим створінням на світі?

Я взагалі не чекала зустрічі з ним. Мені просто дуже хотілось розім’ятись, от я і прийшла до найближчої зали з вільним вильотом, збиралась розправити крила та шурнути до неба. Політати трошки, надихатися чистого повітря та нарешті розібратися в собі.

Раміро мені подобався. Не лише як істинний, це взагалі була справа досить очевидна. Ні! Він не злякався драконячої подоби, хоч і не відчував, напевне, до мене в такому вигляді нічого хорошого. Спілкувався зі мною.

Добре розумів драконячу мову, хоча не всі гарно сприймають її з першого разу, та й взагалі, здебільшого верещать.

Навіть в очі мені дивився! Це непросто.

Одна біда: він вважав, що я утримую принцесу Б’янку в цьому замку.

Що ж, певною мірою це була правда. Я справді… утримувала себе тут. Коли вирішила, що більше не можу знаходитись вдома, втекла і усвідомила, що на свободі довго не протягну. Тож, обираючи поміж доступних мені варіантів, прилетіла сюди, у старий батьків замок, і оселилась тут на самоті.

Спочатку було важко, потім я змирилась з самотністю і почувалась тут майже як вдома. З комфортом, так би мовити. Але час йшов, і мені, напевне, пора було знов виходити до людей, а я зачинила себе тут, мов бранку, бо усвідомлювала, що у великому зовнішньому світі теж не матиму щастя.

Він точно не для мене.

І ось, я зустріла свого істинного. Мріяла, що все буде як у казці, а воно… Вийшло, як у реальності. Як завжди у мене.

От у моєї мами все сталось ідеально. Вона була поневоленою принцесою… Тато прилетів, дмухнув разочок полум’ям, здер лапами дах, підхопив маму і полетів далеко-далеко, ось до цього замку. Тут перетворився, показався їй прегарним юнаком, і вони покохали одне одного з першого подиху. З того дня не розлучались ані на хвилину. Завжди разом, пліч-о-пліч.

Про такі стосунки можна тільки мріяти!

В дитинстві я думала, що у мене так само вийде. А потім перетворилась на дракона і усвідомила, що щастя мені чекати не варто. Бо я – дракон. Дракониць не викрадають, у них нема романтики, і взагалі, життя їх дуже далеке від ідеалу. Як і моє. Залишається тільки з сумом чекати того, на що прирекла мене доля, і не сподіватись на кохання…

А тут Раміро!

Політати я так і не зважилась. Ночувала в залі, згорнувшись клубочком та вкрившись хвостом, і не поспішала набувати людської подоби. Думала, можливо, варто зайти до Раміро, але прийняла важливе рішення і зрозуміла, що не можу прив’язуватись до нього сильніше.

Тоді я не буду сильною і не витримаю до кінця.

Не зможу його відпустити. Мій скарб. Мого істинного.

…Мене розбудило не світанкове сонце, що зазирало у вікно, а стук в двері. Коли я підняла голову і тихенько загарчала, до зали зазирнув Раміро.

– Доброго ранку, лорде-драконе! – привітався він зі мною. – Можна? Ми вчора так і не договорили, і я подумав…

– Проходь, – звеліла я.

Це добре, що він прийшов сам. Саме зможемо швиденько переговорити, вирішити всі проблеми, а тоді розбіжимось назавжди.

– Не називай мене лордом-драконом, ця повага і людські статуси звучать дивно, – максимально пафосно заявила я, намагаючись триматись в образі пишномовного дракона, який з невід’ємним презирством дивиться на чергову звичайну людину, що потрапила в його лапи. – І кланятись не потрібно. Проходь, чарівнику. Поговоримо.

Він легко підкорився, зайшов всередину та підійшов до мене ближче, аніж насмілилась би будь-яка інша людина.

Я важко зітхнула. Це була приємна близькість, я їй раділа. Можу ж я хоча б подивитись на нього зблизька, перш ніж все скажу?

– Ти маєш що мені сказати? – спитала я у нього.

– Здається, драконе, я вже достатньо сказав і минулого разу, – знизав плечима Раміро. – Хоча, звісно, правильним буде повторити. Я прошу тебе відпустити принцесу. Вона заслуговує свободи.

– А що ж натомість матиму я?

– Якщо хочеш, я залишусь замість неї. Я готовий, – всміхнувся він. – Б’янка провела тут, як я зрозумів, багато часу. Тож буде правильно, якщо її замінить наступний полонений, хіба не так? А вона сама може бути вільною…

О, якби я була просто закоханою драконицею, зараз би на хвості від щастя стрибала. Але біда в тому, що я ще й Б’янка! І «відпустити» себе не могла аж ніяк.

– Я думав бути добрим, – заявила я, ледь стримуючись, щоб від драконячого імені не заговорити в жіночому роді, – проте, чарівнику, ти просиш забагато. Принцеса не може покинути цей палац. Вона залишиться зі мною назавжди, ми – ціле, неподільне. А от щодо тебе я можу подумати.

Раміро підозріло зиркнув на мене.

– Тобто, що ти маєш на увазі?

– Хіба я говорю неясно? – я повела хвостом по підлозі, застукотіла шипами по мармуру, мріючи ляснути так, щоб геть все полетіло в різні боки, а камінці впилися в мою луску та втамували сердечний біль. – Принцеса залишиться тут. Ти за певних умов… Можеш покинути замок.