Розділ третій

Раміро

Сподіваючись хоч раз у житті побачити справжнього дракона, я поняття не мав, що потраплю до нього в полон. Та, зрештою, для цього не треба було йти з тими дурними селянами. Вирушив би один! Принаймні, не було кому зіштовхувати мене зі скелястого серпантину! Так що, можна сказати, сам винен, що все так сталось.

Зате познайомився з принцесою! І ще й з якою…

Б’янка здавалась мені найпрекраснішою, найнеймовірнішою дівчиною з усіх, кого я коли-небудь бачив у своєму житті. Гарна, самобутня, надзвичайна. І з такими блискітливими зеленими очима…

Коли я прийшов до тями, мені здалось, що я бачу не дівчину, а справжнє чарівне марення. Ледь не задихнувся від захвату, вдивляючись в її чудові риси. Справді, те оголошення в трактирі навіть близько не відображало її красу. Воно правильно відтворило контури обличчя принцеси, нібито зберегло пропорції, та при цьому втратило головне: яскравість, внутрішній вогонь, що палав у Б’янці.

Очі її сяяли, мов два смарагди. Дивовижне зеленкувате волосся геть не нагадувало траву, воно було прекрасним, мов найдорожчий шовк, і його так і хотілось торкнутись пальцями. Струнка, ладна фігурка так і приковувала погляд. У дівочої сукні були відкриті плечі, і я милувався її ключицями, її молочно-білою шкірою, не здатний відігнати від себе думки, як торкнуся її шкіри та відчую цю неймовірну м’якість власними пальцями.

Коли Б’янка нахилилась до мене, аби поправити подушку, я не стримався і втягнув носом неймовірний аромат її парфумів. Ніколи не зустрічав такого! А я бачив чимало дівчат, тож на тому знаюсь.

Зазвичай всі вони намагались мені сподобатись, загравали, але виглядало це не надто природньо. У Б’янки ж все було ніби само по собі. Кожна усмішка, кожна фраза, яку вона мені говорила. Напевне, саме тому, слухаючи дівочий голос, я спочатку забув сказати, хто такий насправді, а потім – не уточнив, що драконяча цілюща магія добре працює, тож за мною не треба доглядати. Навіть моргнути не встиг, як вона вже принесла мені тацю з їжею, примостила її на моїх колінах, а сама кинулась збивати подушки, аби моїй високості зручно було сидіти.

Аж якось ніяково.

– Перестань, – я спіймав її за руку. – Не потрібно, чуєш? Я вже досить бадьорий, і в мене нічого не болить. Магія того дракона добре в мені приживається.

У дівчини чомусь порожевіли щоки. І очі заблищали. Я щось не те ляпнув, чи як?

– Це буває, – кивнула вона спокійно. – Напевне, у тебе низький поріг магічної чутливості, Раміро. Чари добре засвоюються. Ти ж чарівник, так? Був під наставництвом в когось з місцевих метрів?..

– Да, власне, – я почесав голову. – Можна й так сказати. Але я сам не звідси родом, здалеку. Північніше…

– Невже з Ферле? – насторожилась вона.

– Ні, що ти! З Ріосу. Мій батько – південець, а от мама – з Ріосу, і ми проживали там, бо тато… У місцевій армії служить.

Ага. Служить. Маршалом. Ні, ну я жодним словом не збрехав! Мій тато, лорд Дієго Абеларо, Перший Маршал Ріосу та вірний чоловік принцеси Аврори, справді родом з півдня. А про маму і говорити нема що, звідки ж же ріоській принцесі бути родом, як не з власної країни?..

Тож моїми наставниками справді були метри. І не якийсь конкретний, а всі одразу, скопом, хто приїжджав, той одразу і навчав. Бо принцові потрібна гарна освіта.

Взагалі-то в дитинстві я сподівався наслідувати батька. Магія довгий час не прокидалась, і я мріяв про військову кар’єру, діймав тата, розпитував його про всілякі тонкощі, уявляв, як скакатиму верхи на вороному коні, і всі довкола зачудовано задивлятимуться на мене, такого хороброго та сміливого.

А потім, коли мені виповнилось десять, мій дідусь, король Ріосу, раптом вирішив, що його старший син, що на той момент (та й донині) не має дітей, такий собі спадкоємець. Поганенький.

Так я з вільного юного лорда перетворився на принца, що повинен згодом сісти на трон. Спочатку це здавалось навіть веселим, та чим далі в ліс, тим ближче трон. І моя перспектива очолити Ріос з далекої та неясної поступово перетворювалась на дуже навіть близьку. Та неприємну!

З одного боку, я любив свою країну та бажав народові всього найкращого, а це – чудова якість майбутнього короля. З іншого, я ненавидів всі ці торжества та формальності, що буквально переслідували нас. Ще й королю рано чи пізно треба одружуватись, і мені натякали, що краще б вже. Батьки огризалися, звісно… відвоювали мені кілька місяців свободи, і я гайнув на південь. Мав вже повертатись з татової батьківщини, та от. Познайомився з драконом.

І з його бранкою, що з першого погляду полонила моє серце.

– Це добре, що ти не з Ферле, – зітхнула Б’янка. – Бо там, знаєш, не дуже добрі люди… Ну, крім деяких, хіба що.

О, так. Я знав, скільки лиха накоїли ферлійці, і, хоч у нас з ними давно підписано мир, скривився мимоволі.

– Ти права. Та, Б’янко, не впевнений, що там взагалі може з’явитись щось хороше, у тій богом забутій країні! Нічого, що я так фамільярно, на «ти»? Зрештою, я розмовляю з принцесою…

Вона зашарілась.

– Це пусте! Я не відчуваю себе принцесою, та й тут мені нема перед ким робити вигляд, що я шалено велична, – розсміялась вона. – Якщо чесно, мені ніколи не подобався придворний етикет, тож, можна сказати, дракон звільнив мене від нього.