Розділ другий

Б'янка

«Ця казка дуже розчаровує», – подумала я, коли прямо в мене поцілили мечем.

Оце, називається, виходь до гостей! Спочатку розбудили мене, коли я після полювання саме вмостилась подрімати. Я позіхнула, ще й невдало, добре, хоч встигла частково остудити полум’я! А потім, коли висунулась, щоб вибачитись, зустріли оцим та дикунським вереском. Ще й, на жаль, селяни.

Життя в старому батьковому родовому замку, точніше, у його родовій печері, починало шалено розчаровувати. Корову намагалась купити, то власник такий лемент здійняв, що просто страшне. Можна подумати, я єдину годувальницю у нього забрала! Спеціально ж вибрала таку, що вже молока не дає, тільки на м’ясо, і заплатила.

А він ще й від дорогезного магічного кристалу втікав, мовби це якась отрута.

Тепер от, прийшли з мечем своїм. Ціляться. Намагаються мені голову відрубати. Чим? Хоч би наточили зброю, чесне слово, перш ніж нею вимахувати!

Звісно, ця металева палиця не була здатна мені зашкодити.

По-перше, воно таке іржаве, що навіть тканину не проштрикне. Не з такою зброєю йти на дракона. По-друге, тримав його якийсь невпевнений селянин, і, зрозумівши, що я можу дати здачі, кинувся геть. Звісно ж, лише після того, як я перекусила оте залізяччя. Несмачне, між іншим! Довелось виплюнути його і погарчати.

Вони і цього бояться!

Я важко, втомлено зітхнула.

…В казках, коли принцесу викрадає дракон, рятувати її завжди приходить прекрасний принц. Або принаймні лицар. Таке правило. Прийти він має сам-один, викликати страшне чудовисько на бій сам на сам, а коли переможе, взяти принцесу на руки і винести її з драконячої печери. А потім, ясна річ, покликати заміж. Так всі роблять!

Що ж, принцеса в драконячій печері – я! – була. Прекрасна та незрівнянна. Гарна, якщо вірити дзеркалові. І дракон був. Теж, між іншим, гарний, зі смарагдовою лускою, майже ідеальною, блискучою, на сонці сяє, мов справжні дорогоцінності. Ця казка мала лише два недоліки.

Лицарі та принци все ніяк не приходили. Натомість регулярно пхалися якісь крадії, що сподівались знайти в печері золото. Ще й втікали якось дивно. Чхнеш на них димом, то вони від страху так дременуть, що ще дорогою собі шию зламають! Дракон – головний борець з місцевою злочинністю, після візиту до мене поголів’я крадіїв та злодюжок зменшується вдвоє, притому без моєї безпосередньої участі.

Але це не проблема, варто лише почекати – і лицар з’явиться.

А от другу біду ніяк не вирішиш. Бо драконом була принцеса. Причому не якась інша, а та ж сама. Я. Тож навіть якщо той прекрасний принц знайдеться, коли він відрубає мені голову та побачить прекрасне юне – і безголове, – створіння жіночої статі, вже мені нічого не допоможе.

Щоправда, боятись нема чого. Справжні лицарі за мною не приходять. Тільки якісь дурні.

От і сьогодні. Що це за поява лицаря дракону?! Адже всі знають: лицар, ну, чи принц, має бути один. А до мене приперся цілий натовп, ще й не може нормально пояснити, що їм треба. Але один хлопчина ніби щось говорив, так?

Я важко зітхнула. З ніздрів вилетів потік пари. У драконів ніколи не буває справжньої казки! Точніше, буває, але вона погано для дракона закінчується.

…Натовп кинувся на мене. Вони всі були дрібні і на одне дмухання вогнем, але ж я не хотіла нікого вбивати. Думала, може, вгамуються… Але чиєсь гостре, страшніше за меч причандалля вп’ялось мені у ніс, і я знавісніла. Це було занадто.

Це ж чутливе місце!

Я лихо сяйнула очима. Гаркнула. Відкрила пащу.

– Тікайте! – вигукнув хтось вельми приємним, оксамитовим баритоном. – Він зараз дмухне полум’ям! Геть, я підніму щит!

Я зацікавлено примружилась. Щит? То він маг! Або ідіот, який намагається прикритись від мене дерев’яним чи металевим щитом.

Краще маг!

Зупиняти мене вже було пізно. Легені наповнились повітрям, і я нарешті побачила хлопця. Він стояв біля входу в печеру з піднятими догори руками, але не здавався, ні. Просто довкола його пальців клубилося щось відверто магічне.

Я захоплено дивилась на ті чари, вражена до глибини душі. Це ж як красиво-то! Навіть полум’я у мене в грудях перестало бути таким гарячим.

Чарівник! Справжній! Це вже щось цікавеньке…

Мені таки довелось видихнути полум’я, але воно мало пройти трохи вище. Вдарилось об щит і спрямувалось справді в небо, не зачіпаючи ні юнака, ні дурнуватих селян, що з лементом мчали геть, намагаючись врятуватись. А потім я побачила, як один з селян, здається, той самий, з металевою палицею, що винятково через помилку коваля вважалась мечем, штурхає чарівника в груди.

Маг змахнув руками та полетів додолу. Селяни помчались геть. Я закрила пащу і нервово клацнула зубами.

Знизу щось грюкнуло. Здається, незнайомець долетів до наступного рівня серпантину. У мене аж всередині все похололо.

Треба рятувати, зрозуміла я, і швиденько полізла геть з печери. Бо якщо хоч одна притомна, розумна людина нарешті завітала до мене, то я повинна її зберегти!

Печера була трохи малувата, і я згадала причину татового переїзду: він перестав пролазити крізь двері. Здається, я вдалась в нього розміром, бо ледь не застрягла в дверях. Можливо, треба б перетворитись на людину, але…