Розділ перший

Раміро

– Уявляєш, чарівник, – заявив мені трактирник, ставлячи просто перед носом миску з супом, – у нас лихий дракон вкрав принцесу.

– Угу, – буркнув я.

Таких казок – в кожному селі. Вирушаючи у подорож рідними краями мого батька, я й не думав, що тут всі такі фантазери. Куди не прийди, всюди розкажуть байку про таємниче чудовисько, яке когось там викрало, вбило, і його терміново треба допомогти.

Ні, не вбити! Дати грошей, ясна річ, а потім селяни винаймуть мага-спеціаліста.

Щоправда, коли я повідомляв, що я і є той спеціаліст з вищою магічною освітою та військовою академією за плечима, на мене дивились, як на шаленця, та гнали геть. Тож сьогодні я вирішив помовчати. Нехай плетуть свою байку про дракона й далі.

– І хоче її з’їсти, – додав чолов’яга. – А принцеса ж красива, мов писана! Кажуть, личко у неї – мов сонце ясне, очі – мов два смарагда, і волосся такого чудернацького кольору. Теж смарагдове! Шкіра білесенька. Гарна дівчина! Он маємо її портрет!

Я зиркнув на стіну. Там справді висів портрет дівчини, підписаний дуже лаконічно, «принцеса Б’янка». Ну… симпатична, що вже там говорити. Навіть грубі штрихи портрету прекрасно відображали тонкі риси обличчя, великі очі…

Кольорів, щоправда, не було, тому волосся на портреті видавалось просто сірим, як і очі, але якщо ця картинка хоч трішечки правдива, то дівчина варта того, щоб за неї боротися.

Але я тут не для того. Це останнє містечко у моїй подорожі, а потім я покину щасливий південний край, вирушу додому і нарешті займусь виконанням своїх професійних обов’язків в Ріосі. Зрештою, я маю їх… Чимало. І вже досить давно намагаюсь від того втекти.

Тому що… Я принц і ненавиджу свій статус.

Якби хто почув, особливо мій дідусь-король, то довго б обурювався і казав, що це все через невдячність…

Я спробував зосередитись на супові у своїй тарілці. Трактирник кахикнув у мене над головою, постукав двома пальцями по стільниці і гучно промовив:

– А ще ми нещодавно знайшли обгризену ногу! Ото вже й зжерло нещасну викрадену, скотиняка крилата…

Шматок картоплі ледь не став мені поперек горла від такої новини. Я закашлявся, а трактирник дбайливо поплескав мене по спині.

– Чию? – ледь чутно перепитав я. – Ногу? Невже людську?..

– Ой, та спаси та збережи Пресвітлий! – осінив мене магічним знаком чолов’яга. – Звісно, ні! Коров’ячу ногу. Дракон цей, хай би воно луснуло, нещодавно стягнув корову простісінько з поля. Ще й згори якимось червоним каменем кинувся, напевне, бідного Хуана, пастуха, забити насмерть хотів, та не втрапив. Так воно і валяється там, ота каменюка. Тьху, паршиве!

– А з принцесою що?..

– Та звідки я знаю, що там з твоєю принцесою? – спохмурнів трактирник. – Це ти у нас чарівник, хоч і приїжджий, це ти повинен знати! Напевне, сидить, бідолашна, на ланцюгу в печері та чекає, доки дракон покінчить з коровами та перейде на цнотливих дівчат.

Я сумно зітхнув. Справді, про драконів не говорили нічого хорошого – найперше, звісно, те, що їх не існувало… Але й ті, хто допускав існування драконів, розповідали усілякі страхи. Мовляв, крилате, зубате, страшне, лихе, та ще й намагається їсти людей і випалює цілі поселення своїм полум’ям.

Цей дракон художнім випалюванням ніби не займався, принаймні, конкретне село стояло досить ціле, але скарги були.

– А ви його бачили? – спитав обережно я. – Дракона-то?

– Ну звісно! – запевнив мене трактирник. – В небі тут літало. Вели-и-ике! Геть сонце собою закрив, тварюка! Зелене. З кігтями. Вогнем дихало! Якусь бідолашну пташину засмажило простісінько у повітрі.

Я гмикнув. Цікаво, звісно…

– Гаразд. А мені для чого це розповідаєте? – обережно уточнив я. – Що ви хочете, щоб я зробив з тим драконом?

Я чекав повідомлення про пожертву – як завжди, бо шахраїв в цій південній гостинній країні десяток на кожному кроці. Проте трактирник серйозно глянув на мене та пробухтів:

– Чого від тебе взагалі можна хотіти, хлопче? Ти ж наче казав, що чарівник! А тут чоловіки збираються йти долати дракона. Маркус, наш місцевий герой, навіть меч десь знайшов! Хочеш – приєднуйся, ти зайвим не будеш.

У відповідь я здивовано заморгав. Вони хочуть сказати, що серйозно пропонують мені взяти участь у бойовому поході? Поділитись своєю славою драконоборців? І це чудовисько справді існує?

– То що, – трактирник уважно подивився на мене, – підеш? Якщо так, то суп за рахунок закладу!

Мене вперше в житті чимось тут пригощали, з чого я зробив висновок, що справді трапилось щось серйозне. Яка б крилата потвора не сиділа у печері, я повинен на неї подивитись. Негайно!

– Так, – рішуче промовив я. – Приєднаюсь до вас! Покажете мені, що там за дракон і як його перемогти.

Трактирник так зрадів тому, що я приєднався до походу, що без жодного сумніву приніс мені ще й смаженого м’яса, до речі, набагато смачнішого за суп.

– Герої мають бути ситими, – заявив він. – Переможеш дракона, ми тут табличку повісимо, що видатний драконоборець у нас обідав! І я його пригощав! А потім одружишся з принцесою… Гей, хлопче, тобі грошей стане, з принцесою одружитись?