— 17.

Таіріс нудилася в палаці, де все було чужим, незнайомим і в якому не можна було робити всього того, що дома. Звісно нікого вона не збиралася перетворювати на бичка, хоча претендент один таки був. Але нагодувати короля сіном, навряд їй пробачать цю витівку.

— Не найкраща ідея відправляти свою служницю раніше, ніж відправиться мій власний екіпаж. Хто б міг подумати, що я справді лишуся, — Лействідж закусила нервово губу, склавши руки за спиною, міряючи кроками оранжерею.

Тут, серед буйного зеленого світу, де між химерними деревами переливалося світло скляного купола, вона почувалася бодай трішки живішою. Пахощі жасмину, теплий шелест ліан і легкий спів невідомих птахів супроводжували кожен її крок.

— Як тебе звати? — раптово зупинившись, запитала Таіріс у служниці, що ходила ледь не по п'ятах за нею.

— Марі… тобто Марісен, — відповіла дівчина, ледь не спіткнувшись об край шлейфу Таіріс. Її мідне волосся тепер було зав'язане в тугу низьку гульку, а наполохані очі світилися так, ніби Лействідж збиралася нею перекусити на полуденок.

— Отже, Марі, — вимовила Таіріс, схрестивши руки на грудях і піднявши одну брову. — Мені немає сенсу представлятись?

— Принцеса Таіріс-Улоїль Лействідж! — протараторила Марісен на одному подиху.

Таіріс хитнула головою, зітхнувши.

— Домовмося, — промовила вона спокійно, розміреним тоном, наче заспокоювала дикого птаха. — Я не збираюсь тебе принижувати чи змушувати працювати понаднормово. Причин так мене жахатися немає. Тому почнемо з початку, — легка, майже щира посмішка торкнулася її вуст. Вона протягнула руку вперед, — Лої. Можеш звати мене просто Лої.

Марісен, затамувавши подих, невпевнено простягла руку й тремтливо потиснула долоню принцеси.

— Приємно познайомитися, Марі, — тепло сказала Таіріс.

Служниця розгублено кліпала очима, на її щоках з'явилися легкі плями рум'янцю.

— А чому Лої? — врешті наважилася запитати вона.

— Брат мене так дражнив у дитинстві, — відповіла Таіріс, злегка хмикнувши. — А потім трішки підросла – і це ім'я мені навіть сподобалося.

Вони повільно рушили вздовж стежки, вимощеної світлим каменем, між вічнозеленими кущами і яскравими квітами, що обрамляли доріжку.

— Марі, є щось у палаці, чим можна зайнятися, і при цьому не перетинатися з іншими претендентками? — запитала Таіріс, жартома косо поглянувши на дівчину.

— Ви хочете втекти? — пошепки перепитала Марісен, зі страхом озираючись навколо.

— В межах палацу, — театрально закотила очі Таіріс. — Ти що, як я можу втекти?! Мене б матір особисто задушила, й повір, я померла б швидше, ніж від природної смерті.

Марісен зітхнула, наче полегшено.

— Тут є сад магнолій, які завжди цвітуть, — почала вона, задумливо прикладаючи вказівний палець до губ, — бібліотека, гарячі відкриті джерела…

— Гарячі відкриті джерела? — перепитала Таіріс, зупиняючись і скептично зводячи брови.

— Так, — енергійно закивала Марісен. — В палаці є підземні джерела, але туди вхід тільки з дозволу короля, а є ще наземні. Вони знаходяться в скелі, на якій стоїть частина палацу. Там просто неба вода, і вона завжди тепла. Кажуть, що ці джерела – цілющі. Лікують не лише тіло, а й душу.

— І вхід туди вільний? — уточнила Таіріс.

— Для знатних гостей – так. На вході завжди стоїть варта про всяк випадок, але пропускають без питань.

— Хмм, — Таіріс задумливо оглянула напрямок, куди вела стежка. — А вхід до джерел як виглядає?

— Невелика кам'яна будівля в підніжжі скелі. Всередині – роздягальні. А за ними відкриваються природні джерела обкладені гладким камінням, наповнені гарячою водою. І все під голим небом!

Таіріс посміхнулась, в її очах заіскрилась весела цікавість. В її королівстві не було ні моря, ні гарячих джерел.

— Веди мене туди, Марі. Мені вже кортить поглянути на ці легендарні джерела!

Служниця з полегшенням кивнула і рушила попереду, а Таіріс, крокуючи за нею, почувала як дрібка пригоди нарешті проривається крізь пелену нудьги, що обплутала її від самого приїзду.

Приємне передчуття поколювало пальці, в королівстві Енталірії не було природній гарячих джерел, а тут були, та щей які можна відвідати без перешкод.

Служниця кивнула і швидким кроком рушила попереду. Вони вийшли з оранжереї у невеликий сад, а далі рушили вузькою стежкою, що вела до скелястого обриву. Повітря тут було іншим: насиченим вологістю, змішаною з ароматом каменю, моху та тепла.

Кам'яна будівля біля підніжжя скелі здавалася частиною самого каменю – сірі стіни вивітрені часом, різьблені символами стародавніх мов. Вартові біля входу мовчки вклонилися, впустивши принцесу без жодних запитань.

Всередині будівлі було тепло і вологе повітря огортало шкіру. Невеликі кімнати для перевдягання були оббиті дерев'яними панелями, а далі відкривалася галерея просто неба.

Перед очима Таіріс розгорнулася чарівна картина: природні кам'яні чаші, з яких парувала гаряча вода, були розкидані поміж виступами скелі, мов утаємничені ставки для богів. Над джерелами літали легкі клапті пару, що облизували виступи каменю. Десь за скелею ледь чутно дзюрчав струмок, змішуючись із теплим вітром.

Таіріс зробила глибокий вдих, відчуваючи, як її обличчя розслабляється.

— Я не думала, що щось в цьому палаці справді буде варте уваги, — прошепотіла вона, і посмішка торкнулася її вуст.

Марісен скромно посміхнулася поруч.

— Хочете відпочити тут, Лої?

Таіріс кивнула.

— Дуже хочу. І краще без пліткарок довкола. Тут зовсім інша атмосфера, ніби до палацу ніяк не стосується. Неймовірно!

Марісен мовчки підійшла до невеликої тераси, з якої спускалися сходи до найзатишнішої чаші джерела. Таіріс рушила за нею, почуваючись вперше за довгий час так, ніби весь світ залишився десь там, далеко за межами цих теплих вод і сріблястих скель.

— Допоможеш роздягнутися? — запитала Таіріс, повернувшись до Марісен із легким блиском в очах.