— 16.

Двері до кабінету зачинилися з характерним глухим звуком, коли Кадріел нарешті повернувся після випробувань. Він зняв піджак і кинув її на спинку крісла, поглядом шукаючи свого радника. Беламін, як і обіцяв, акуратно розставляв старі фоліанти на місця, ретельно обмахуючи пил з кожної обкладинки.

Маленсон був виснаженим, і далеко не через нудне спостерігання за претендентками, які занурювали перстень у воду, ще нудніше виявилося зчитувати залишки на чаші. Це був простий трюк, але досить ефективний. З десяти претенденток, не рахуючи Таіріс яка не брала участь, лише одна проявила цікавість до нього. Чи був він розчарований? Звісно ні. Це було очікувано, що жодна не прийшла сюди за покликом серця. Хоча зрештою одна таки прийшла. Леді Фамісоль із дому Торенвальд, вразила своєю чистотою душі. Та цього було замало, щоб стати королевою. Як не крути, а Кадріел не кохання шукав, але й заплющити очі не зміг. Йому потрібно було обрати кого лишити, а кого відправити додому. І цей процес виявився найнуднішим, підписувати папери й писати листа іншим королям, чому їхня донька його не влаштовує – було ще тим заняттям.

— Нарешті, — буркнув Беламін, не обертаючись. — Я вже встиг перечитати молитви на всі випадки життя, поки на тебе чекав. Можна подумати, що ти за щось мене таким чином покарав. Хоча визнаю, торкнутися “таких книг”, можна розцінювати й навпаки. Глибоку довіру?

Кадріел пирхнув, опускаючись у велике крісло біля стола.

— Сподіваюсь, ти не вирішив стати служителем у храмі? Мені й так не вистачає радників з головою на плечах, — кинув король у відповідь.

Беламін врешті розвернувся, тримаючи в руках товсту книгу з потертою обкладинкою кольору старого меду.

— Я обіцяв тобі скарб, Ваша Величносте. Тож ось він, — урочисто промовив Нойонан і поклав книгу на стіл перед Кадріелом. — "Як знайти наречену". І не дивися так, наче я щойно приніс тобі проклятий манускрипт.

Кадріел скосив погляд на книгу, потім на радника, і знову на книгу. Обличчя його залишалося кам'яним.

— Я маю прочитати це? — байдуже запитав він. — Ти ж казав щось про жіночу психологію, а “це” — він опустив погляд на книгу, — якось не дуже тягне на жіночу психологію.

— Маючи перед очима твою невизначеність, вважаю, що так, — без тіні сарказму відповів Беламін. — Це не звичайне писання. Це збірка перевірених часом правил, які допомагали навіть найбезнадійнішим неодруженим знайти наречену. А враховуючи, що твоя знать вимагає від тебе королеву, то втрачати тобі точно нічого.

Король тяжко зітхнув і відкинувся на спинку крісла.

— Якщо я почну розмовляти з квітами й писати вірші, вважай, що ти будеш відповідати за це перед богами.

Беламін усміхнувся і шанобливо вклонився.

— Я залишу вас наодинці з вашим новим учителем, Ваша Величносте, — Нойонан вкловився, виказуючи повагу.

— Чомусь коли ти так шанобливо починаєш мені “ви-кати”, це чується з порцією іронії та сарказму. Ти справді єдиний у своєму роді, кому дозволено так поводитися. Напевне в мене комплекс, стосовно простого спілкування.

— Хочеш я книгу принесу, там якраз все написано про комплек…

— Забирайся! — Кадріел ледь не кинув той самий скарб в радника, але той вчасно зачинив за собою двері.

Маленсон лишився сам. У кімнаті було тихо, і лише сонячні промені, що кидали зайчиків по стінах, наповнювали життям кімнату. Він невдоволено пробурмотів щось собі під ніс, потягнувся до книги й розгорнув її на першій сторінці.

Почерк був великий, розмашистий, із прикрашеними літерами, ніби автор вкладав у кожне слово душу. Так зазвичай писали писарі саме жінки, виводячи кожнісіньку букву, щоб текст був зрозумілим. Писарі-чоловіки не надто цим переймалися.

“Правило перше: Якщо хочеш знайти наречену – не шукай її. Дозволь їй знайти тебе.”

Кадріел пирхнув відразу як прочитав першу досить тямущу пораду.

— Чудово. Я маю сидіти на місці й чекати, як ягня на прив'язі. Абсурд!

Він перегорнув кілька сторінок.

“Рекомендація друга: Врятуєш свою наречену від негараздів – і, можливо, вона стане твоєю до кінця твоїх днів.”

Король не витримав і голосно засміявся.

— Негаразди? Що мені, влаштувати викрадення своїм претенденткам і героїчно рятувати? Не моє, героїчно рятувати.

Перегортаючи далі, він бурмотів під ніс:

“Підклади своїй обраниці книгу про філософію – якщо вона не засне, вона варта твого серця.”

— Якщо я підкладу їм книги з філософії, — пробурмотів Кадріел, — їх доведеться рятувати вже від нудьги.

Ще сторінка.

“Справжня наречена – та, що не боїться твоєї темряви, але не намагається її виправити.”

Кадріел затих. Цей рядок торкнувся якогось болючого місця. Він задумливо провів пальцями по краю сторінки, ковтаючи сухість у горлі. Він глянув на стіну, де промінь сонця залишив кілька зайчиків, що тріпотіли, мов були живими. Він нікому не показував своєї темряви, ба більше, слід від цієї темряви було болісним нагадуванням у вигляді рубця практично біля серця. Рубець який Збирач успішно вилікував. Ніхто у світі не здатний вилікувати сліди від проклятої чорної магії, звісно окрім Збирачів, як виявилося. Та навіть після того, як рубець зник з його шкіри, стара звичка все-одно лишилась, і він інстинктивно тягнувся кожен раз, коли в пам'яті випливали спогади минулого.

— І як я маю зрозуміти, що не злякаю її своєю темрявою?.. — тихо спитав сам у себе.

Проковтнувши ще кілька абсурдних рекомендацій – на кшталт “запроси її доглядати твого коня, і побачиш, чи витримає вона запах праці” – Кадріел врешті закрив книгу.

Він сидів мовчки, тримаючи руку на обкладинці.

Насмішка зникла. Лишилося лише розуміння: у цих смішних порад було більше правди, ніж він хотів визнати.

Інстинктивно його думки повернулися до образу дівчини з вогнем у погляді, до тієї, яка не грала ролі, не підлаштовувалась, не просила нічого...

— Таіріс... — вирвалося пошепки.