— 14.

Тільки його радник вмів так вміло сповіщати про свій прихід. І тільки йому це було дозволено, хоча сам Беламін часто любив говорити – зробиш виключення для одного, решта також проситимуть.

— Я вхожу! — не чекаючи дозволу, Нойонан Беламін шугонув усередину, наче якийсь учень, що спізнився на виклик Архімейстра.

Двері зачинилися за ним гучним ляском – він аж здригнувся й озирнувся, ніби сам щойно приніс до кабінету короля щось страшенно заборонене, або й взагалі прокляте. Хоча, зважаючи на вираз обличчя Кадріела та книжковий хаос навколо, це припущення було не таке вже й абсурдне.

— Я приніс книгу, — урочисто мовив він і притиснув фоліант до грудей, ніби це була святиня з святинь або новонароджене кошеня, яке треба негайно врятувати. Його зелені очі звузилися від гордості, посмішка освітила обличчя… на рівно п’ять секунд. Потім він знову став тим самим стриманим радником який тільки заступив на службу, а рука мимоволі опустила книгу вниз, неначе вона раптом стала важчою за гільйотину.

— Що вже сталося? — спитав він з тим особливим тоном, який використовують лікарі, заходячи до пацієнта, що згризає ніжку стільця від стресу.

Питання було цілком доречним. Кадріел стояв посеред кабінету в оточенні розкритих книг – одні лежали на столі, інші на підлозі, ще одна зловісно висіла в повітрі, затиснута магічним затискачем між двома книжковими полицями. А сам король… виглядав так, ніби щойно власноруч стяв голову зраднику, а тепер обмірковував, чи не повторити це з кимось іншим, для профілактики.

Це був той самий Маленсон – беземоційний, хмурий, серйозний, страшливий – який, колись, після загибелі попереднього монарха, стратив всю родину останнього, щоби нікому навіть на думку не спало мститися. Тоді ім’я Кадріела вимовляли пошепки. Його боялися так, як звичайні смертні бояться полум’я чи паводку.

Беламін прокашлявся. Його обличчя виразно казало: я ще встигну втекти, якщо почнеться щось дуже королівське. Але в душі він залишався вірним. Навіть якщо це було смертельно незручно.

— Якщо не враховувати валізу претендентки яка заповнена повністю забороненими артефактами, два флакони невідомого походження, амулети з гравіюванням мертвою мовою, сушені корінці, мішечки з рунами, і решту мотлоху, — сказав він, намагаючись зробити це голосом суворого короля, але вийшло якось більше схоже на продавця з ринку, який перелічує товар який йому не вдалося продати. — То все цілком нормально.

Беламін повільно звів на нього погляд – виважений і одночасно повний нерозуміння.

— А, ще одна незначна річ, — додав Кадріел, — ріг Сіреріса.

— Кого? — голос Нойонан пролунав глухо, і в ту ж мить фоліант вислизнув із його рук, з глухим гуркотом упавши на підлогу. Той звук прокотився кімнатою, мов камінь по скляній підлозі.

— Ти добре почув, — мовив він, втираючи лоба чисто інстинктивно, ніби там були краплі поту. — Той самий ріг. Того самого дракона. Сірерріс Багряношкурий – пам’ятаєш легенду про нього? І, ні, це не підробка. Я його перевірив. Він… справжній.

— Він що насправді існує?

— Вор’ґарр цілком реальний бог, як Ліфейра* чи Іллемор*. Просто в наших землях його практично не шанують. В жодних землях його не шанують, — виправився Маленсон, — королівство Енталія єдине зі своїми п'ятьма здається, храмами, які розкидані по королівству.

— Я думав, це казка, — прохрипів радник, витріщившись на нього так, ніби король щойно заявив, що привів на аудієнцію мертвого бога на повідку. — Запитувати, хто із претенденток це зробила, не потрібно. Й так все ясно, як білий день.

— Ммм, так-так, “цікава леді” не перестає дивувати. Стосовно рогу, я впевнений, що це казка. Але знаєш, після того, як з брами Іллемора вискочив Ороборос, який знищив пів мого палацу, пожував варту, злизав дах бібліотеки, і ще й примудрився розвалити сотню будинків в столиці, я більше ніколи не кажу: “це точно вигадка”. Просто не думав, що ріг насправді реальний, і він ось так просто існує в цьому світі в когось у валізі.

— Вор’ґарр, — задумливо мовив Беламін. — Він ніби Бог драконів. Я про нього майже нічого не знаю, тільки те, що бабця говорила, але вона багато чого говорила. І вірити всьому, абсурдно... думав раніше я. А тепер, виявляється в цьому абсурді таки щось є. 

— Не драконів він бог, — заперечив король, — Вор’ґарр – бог хаосу і війни, що уособлює нескінченне зіткнення стихій, зміну і руйнування як рушій еволюції, — мов з книжки зачитав Кадріел. — І створив він лише одного дракона, якого відправив у наш світ, — відказав він, присівши на край столу. — “Цікава леді” притарабанила цей ріг, і навіть не виглядала здивованою, коли її валізу з цими артефактами було затримано. Вона не сказала жодного справді пояснювального слова, в яке б я повірив. І коли я натякнув, що цей предмет мав би забрати, сказати – нічого не сказала, але скривлене лице було хорошою відповіддю.

— І де ріг?

— В неї.

— Як це в неї? — здивовано запитав Нойован.

— В обмін на те, що вона залишиться в палаці, я дозволив їй залишити ріг біля себе. Поки що.

— А от це твоє “поки що”… — радник Беламін зсунув брови, обережно переступаючи через книжкову руїну, що захопила підлогу королівського кабінету. — Це на скільки? На день? Тиждень? До кінця світу?

Він підняв з підлоги фоліант у шкіряній обкладинці, здув із нього пил, крутнув у пальцях і здивовано прочитав заголовок: “Осквернені голоси лісу: теорії забутих фальшивих богів”. Перехилив голову до Кадріела, зиркнув на нього з-під лоба.

— Не знав, що тебе зацікавили культи.

— Мене зацікавила валіза принцеси, — зітхнув Кадріел, сидячи на краю письмового столу. Його голос був роздратовано-зосередженим, як у людини, яка намагається в голові скласти пазл, у якому явно бракує кількох частин. — Зокрема, її вміст. І зокрема – ріг.

— А, той самий ріг... — Беламін театрально кивнув, ніби розмова за нього в них давно минула, він поставив книгу на край столу, але вона тут же зіслизнула вниз. — Ріг справді такий небезпечний? І він був схований, чи просто лежав між всмі тим як ти виразився “мотлохом”? І як узагалі ріг Сірерріса Багряношкурого потрапив до рук претендентки на трон?