— 13.

Під високим скляним куполом оранжереї розливалось м’яке, ледь золоте світло, ніби літній ранок заблукав серед весни. Світло спадало з висоти, ніби крізь водяну завісу - розсипалося на квіти, стелилося по мармуровій підлозі, грало на сріблястих листках і прозорих пелюстках. Ювель стояла злегка осторонь, затамувавши подих. У свої двадцять чотири вона вперше ступила до королівського палацу, і тепер опинилась у його серці — зачарованій оранжереї, яка здавалася вирваною зі сторінок старовинних легенд.

Скляні арки здіймалися високо, майже до неба, де сходилися в ідеальну півсферу. Панелі купола сяяли так чисто, що здавалося — небо торкалося верхівок дерев. А дерев було чимало: високі, гнучкі, з барвистим листям, яке шурхотіло навіть без вітру, мов шепотіло щось своєю мовою. Їхні стовбури вкривали пасма сріблястого моху, а з гілля звисали витончені ліани з пурпуровими квітами, що виглядали, наче дзвіночки або краплі вина.

Деякі з кущів світилися буквально; ніжно, мерехтливо, ніби дихав у ритмі самої оранжереї. Інші мали листя, схоже на напівпрозорий шовк, який тріпотів навіть від кроків повз. Повітря було теплим, насиченим ароматами — солодкими, хмільними: жасмин, флердоранж, медова орхідея і щось екзотичне, що Ювель не могла назвати, але відчувала, як той запах огортає її, ніби м’яка тканина.

Кольорові пташки снували поміж гілля. Їхні голоси звучали тонко, дзвінко, наче маленькі флейти, а хвости здіймались за ними легкими стрічками. Вони часом злітали і сідали на карнизи чи спинки стільців, без страху, ніби й самі були частиною інтер’єру.

У центрі тієї природної пишноти стояв овальний стіл - білий, мов створений з хмари, з напівпрозорого мармуру. Навколо нього розмістились витончені плетені стільці з подушками кольору стиглої персикової шкірки. Претендентки сиділи з виглядом тих, кому подібна розкіш - рутина. Кожна тримала в руках порцелянову чашку з тонким краєм і ніжним розписом - золоті троянди, лазурові лілеї, метелики з напіврозкритими крильцями. Срібні ложечки відпочивали на блюдцях, а в центрі столу здіймалися кришталеві вази з живими квітами - вони були такі свіжі, що, здавалося, виросли просто тут, у цьому блиску світла.

Ювель не була принцесою. І їй здавалося, що всі ці дивовижні дрібниці бачить лише вона. Інші дівчата, здавалося, не звертали уваги - ані на чашки, ані на квіти, ані на легке цвірінькання, яке долинало згори. І хоч їй дуже хотілося розпливтись в усмішці, рот відкрився від здивування… та одразу ж замкнувся, щойно принцеси почали говорити.

— І все ж таки, — почала одна, недбало крутячи каблучку з перснем на вказівному пальці, — погодьтеся, це виглядало трохи… незграбно. Ми чекали, а вона вже стояла, як королева. Без запрошення, без посмішки, без персня — ніби все їй належить.

— І без персня! — хихикнула інша, прихиляючи чашку до губ, глянцево-рожевих. — Напевно, тому й поводилася так зухвало. Точно не знала, що нічого не отримає, а тепер грає роль трагічної героїні. Хоч би віялом змахнула - було б ефектніше.

— А її сукня? — здригнулась третя, з удаваним жахом. — Я ледь не знепритомніла. Наче стара штора з вежі. Вочевидь, вона вирішила, що драма - це шлях до серця короля. Але, мабуть, в Енталії вона не вчила етикету принцес.

— Її багаж, — прошепотіла брюнетка з північним акцентом, — я заплатила служниці і дізналась... та про нього вже ледь не весь палац гуде. Кажуть, там були артефакти. І ще — ріг якоїсь чудернацької істоти. Моя служниця бачила, як капітан вийшов з обличчям кольору вапна.

— Хтось мав би пояснити їй, що магія - не найкращий спосіб заявити про себе… принаймні не в цьому палаці, — додала ще одна з отруйною усмішкою.

На мить настала тиша, така тиха, що чути було лише шепіт квітів у фонтані. А потім - спокійний, рівний голос:

— Я скажу, — мовила Фамісоль. Вона сиділа рівно, руки спочивали на колінах, темне волосся вплетене в мереживну зачіску, що нагадувала корону з пасем. Її голос не був гнівним. Він був точним, чітким. — Якби вона була поруч, ви б усміхались. Солодко. Так, що навіть квіти під цим куполом зів’яли б від нудоти. Обговорювати людину за спиною - не просто негідно. Це принизливо. Це негідно ваших титулів. Особливо титулу принцеси.

Погляди повільно звернулися до неї. Її голос не мав сили, але мав значення.

— Якщо маєте щось сказати, — промовила Фамісоль, відпиваючи чай з чашки з емальованою лілеєю, — скажіть при ній. Ми всі — доньки великих домів, але гідність не народжується з крові. Її вирощують. Як ті троянди, що за вами. Не імена й не шати роблять нас гідними. А те, як ми поводимось, коли думаємо, що ніхто нас не чує.

На тлі дзюрчання фонтану її слова здавалися тихими - але безповоротними. Одну з принцес зненацька обпік чай. Інша втупилася в підлогу. Птахи лише співали далі, не помічаючи напруги, ніби співали для когось іншого, хто міг оцінити їхню пісню.

— Але ж вона не… — почала одна з претенденток, та її голос розтанув, коли заговорила інша.  Ларіа-Нісаус Істарім.

— Леді Фамісоль, — мовила принцеса Істарім, вже після довгої навмисної паузи, — ви багато говорите про гідність. Напевне батько вас навчив, як нести цю гідність шляхетно, так само шляхетно забирати статки ліпшого друга, а його доньку робити прислужницею власної. Ви про цю гідність зараз говорите?! І ви ж не принцеса, звідки вам знати про етикет принцес? А щодо пліток - запевняю, це не титули визначають, хто що шепоче. Іноді навіть ті, хто без корон, найбільш язикаті.

Ларіа-Нісаус Істаріма з королівства Сірвалон підвелась з-за столу з усмішкою, витонченою, як і сама, й рушила до виходу. Але саме в цей момент з’явився слуга у срібній лівреї, тримаючи дзвіночок.

— Милі претендентки, — промовив він знайомим тоном, — по завершенню чаювання, будь ласка, пройдіть до холу. Служниця покаже вам шлях. На вас чекає невеличке випробування. Особливе прохання Його Величності - мати при собі персні. Деталі вам повідомлять на місці.

Він вклонився і так само спокійно, як з’явився, зник за скляними дверима.