— 12.

Голова в Кадріела тепер пульсувала зовсім не від похмілля. Його принаймні можна було здолати простим зіллям з гіркого кореня й сухих вільшанок з вільхи чорної. Але що робити з тим, коли біль в голові проростає з глибини думок, а не з болючого пульсу скронь?

У внутрішній кишені камзола досі лежав перстень. Простий, але важливий. Символ наміру, який мав її зробити такою ж претенденткою як і решта дівчат, кого він обрав керуючись особистою інформацією, магією, та статком. І це все була порада Бельміна, оскільки за вродою обирати стало б ще складніше. Кадріел хотів вручити цей перстень їй. Вчора не вийшло. Тепер офіційно це не зробити було, і король гадав, що у нього вийде це зробити не офіційно, не при дворі – просто, майже по-дурному щиро. І тоді втілити задумане. Але вся ця ситуація біля палацової брами... Хто б міг подумати, що його кликатимуть не через нараду, небезпеку, напад чи заколот, а через... валізу з артефактами.

Його претендентка – Таіріс Лействідж – прибула не просто з кількома сукнями й належним дамським причандаллям. Її валіза більше скидалася на запас магічної лавки чи навіть пересувний мініхрам на мінімалках, якщо вірити словам Малека. Артефакти, амулети, сушені корінці, мішечки з рунами, згортки з рукописами, наче з якогось таємного університету. Але найбільше його збентежив не амулет виклику чи сферичний маяк – а ріг. Маленький, тонкий, не більший за мізинець.

Той самий ріг Сіреріса Багряношкурого.

Спочатку Кадріел подумав, що це підробка або ж фігурка. Їх безліч. На базарах південних міст і досі продавали «драконячі ікла» за ціною сухого перцю. Але варто було торкнутися магічно валізи, як його власна магія завібрувала. Від фальшивки такого не буде. Немов тінь зазирнула через вузьку щілину між світом живих і світом древніх.

Він попросив її лишитися, і звісно ж потреба в даруванні персня відпала. Він не пішов до сніданку. Апетиту не було. Похмілля минуло, а думки – ні.

Ріг. Проклятий ріг.

Кадріел був давно не юнаком, і його молодість не бурлила в крові. Він добре знав, що магія істот – це не жарт. Особливо якщо ці істоти були улюбленцями богів. А Сіреріс… той був зовсім не вигадкою для дитячих казок. Тепер він мало вірив в казки, радше в приховану в них істину.

Дракон, якого не можна було вбити. Якого навіть не можна було намалювати – його образ щоразу змінювався у свідомості художника. Хтось бачив його з крильми з кісток, хтось – з тілом з полум’я. Але що знали точно: Сіреріс колись вийшов із полум’яного ока підземного світу, принісши війну.

І він не був єдиним.

Інша істота, ще давніша – Ороборос, Великий Змій. Той, хто тримався власного хвоста й обвивав світ. Мудрий, беземоційний, безмежно довгий, неначе вміщав у собі сам час. І якраз останнього Кадріелу випала велика честь зустріти особисто, і він не побачив в ньому мудрості, а от беземоційності та легкості в руйнації – цілком.

За переказами, він знав, що колись ці дві істоти зіткнулися. Оповідки про те, як земля тріщала, а небо кричало було безліч. Причина? Давня легенда, що передавалася лише через співи піснярів. Там завжди було одне і теж сказано-проспівано: Сіреріс прагнув свободи. Його кров – полум’я, його воля – нестримна. Він хотів розірвати межі світу, піднятися вище небес, і навіть – вкрасти полум’я самого сонця. Ороборос же тримав рівновагу. Він не дозволяв світові розірватись. І коли Сіреріс почав вивергати полум’я над горами Ліорену, Змій звився з-під землі. Вони зійшлися в битві. Семеро днів і ночей тряслась земля. Озера випаровувалися. Ліс перетворювався на попіл. Люди молились і помирали. І врешті, Сіреріс зник – або був замкнений, або сам полетів у вигнання. Ніхто не знає. Але його ріг… його ріг залишився.

Кадріел провів пальцями по скроні. Після всього цього не залишилось місця для жарту чи байдужості. Тільки от в цих співах, легендах не було чіткої правди, чи логічності. Хоча про Збирачів та Вісників, він також у свій час не вірив.

І Таіріс. Вона, чомусь, мала його. Вона тримала ріг так, ніби це останнє, що лишилось від когось, кого вона любила. Чи вірила в нього. А може, це не було вірою, а знанням. Можливо, ріг з’явився в її родині не випадково, а якщо випадково, то дивним чином саме в їхній королівській родині.

Він не мав підстав довіряти. Але мав підстави боятися. Дракон і змій. Вогонь і час. Воля і рівновага. Останнього безпечно замкнули в брамі Іллемора, залишилося вірити, що дракона Кадріелу не пощастить зустріти.

Маленсон не просто увійшов – він буквально влетів до свого кабінету, як буревій. Двері глухо вдарилися об стіну, а піджак застряг на ручці, що розлютило його ще більше, така здавалось проста річ, а так могла знервувати. Він навіть не обернувся, сердито його смикнувши. Його кроки – швидкі, роздратовані – луною відбивалися в тиші, розтинаючи густе повітря приміщення, в якому завжди пахло старим пергаментом, чорнилом і тліючими травами з жарівниці.

Прямував він не до письмового столу, не до шафи з еліксирами – а до полиці, яку більшість сприймала за звичайну прикрасу інтер’єру. Зрештою й сам Кадріел так сприймав. Там стояли фоліанти – важкі, в шкірі, з потемнілими від часу й пилу обрізами сторінок. Більшість із них ніколи не відкривалися (якщо не рахувати дитинства) – хіба що для показу або аби вразити когось своїм “доступом до древньої мудрості”, і тільки одні боги знали, хто писав ті фоліанти. Але сьогодні все було інакше. Маленсон шукав не декорацію, а відповіді.

Його пальці, нетерплячі й дещо тремтливі, ковзали по корінцях книг. “Життєплин дев'яти богів”, “Кров Богів”, “Архітектоніка Сфер”, “Істоти Іллемора”, “Перші істоти Богів”. Всі вони – знайомі, в далекому дитинстві перечитані, а іноді й переписані ним самим, але знову в далекому дитинстві, й не факт що саме ці книги він переписував. Фальшивих дублікатів було повно. Але зараз він шукав щось інше. Ту саму книгу, сторінки якої шепотіли імена забутих, забутих не просто так.