— 11.

— Він крихітний, — Кадріел нарешті випростався, більше не звертаючи уваги на ріг, такий малий, що ледве сягав довжини мізинця. Його голос був стриманий, сухий, та в погляді ще тліла іскра цікавості, яка була явно присутня вчора. — За всіма протоколами, я мав би вилучити цей артефакт.

Пауза. Така коротка, але достатня, аби Кадріел встиг помітити, як за крихітну мить на обличчі Таіріс промайнув цілий шторм: спершу тривога, далі – образа, а потім щось глибше, майже болюче. Ріг для неї значив більше, ніж просто сімейна реліквія. Відчуття складалося, що від нього залежить її життя.

— Але я цього не зроблю, — він зробив крок ближче, погляд його знову зупинився на принцесі. — Залишу вам його… в обмін на те, що ви залишитеся в моєму палаці.

Тиша впала в кімнаті, як снігова ковдра. Спочатку – нерозуміння. Таіріс просто кліпала очима, ніби не до кінця збагнула сенс сказаного. Потім до неї дійшло. Обличчя її змінилось миттєво: щоки спалахнули, дихання стало уривчастим. Вона відкривала й закривала рот, мов риба в якої щойно вирвало всю воду, а її викинуло на берег. Очі металися, шукаючи вихід, якого в кімнаті, здавалося, не існувало.

І саме тоді сталося дещо непередбачуване.

Вона почала задихатися.

— Що з вами… Таіріс? — Кадріел стривожився, нахилився до неї, але відповідь не пролунала.

Принцеса зігнулась навпіл, впираючись долонями в коліна. Вона хапала повітря ротом, ніби його ставало дедалі менше. Паніка розтікалась по її тілу, мов ртуть – холодна, слизька, невловима.

Кадріел діяв майже інстинктивно. За кілька кроків опинився позаду неї і, не чекаючи дозволу, взявся розшнуровувати її корсет. Його пальці вправно працювали з зав'язками, як досвідчений майстер. За інших обставин усе це могло б здаватися… не зовсім королівським. Зазвичай він це робив зовсім при інших обставинах, та й інші жінки не одягали до нього корсети.

— Ви що, здуріли?! — Таіріс з останніх сил обернулася, її очі палали люттю, щоками розлився ще яскравіший рум’янець. — Що ви робите?!

Але щойно слова зірвались з її вуст – вона завмерла. Дихати стало значно легше. Корсет, нарешті ослаблений, дозволив легеням наповнитися повітрям.

— Панічна атака чи справа в корсеті? — голос Кадріела був спокійний, рівний, але в очах його ховалося щось зовсім інше – пильність, стурбованість і легкий насмішкуватий вогник, а до всього цього він проігнорував її тон та зневагу. Зневагу за яку зазвичай він страчував.

Таіріс затиснула корсет руками, намагаючись хоч якось утримати бодай залишки гідності. Вона опустила погляд у підлогу, щелепи її стискалися.

— Перепрошую за мої слова, — нарешті вичавила вона, мов злодій, який зізнається в крадіжці булки. — Корсет.

— І прямо в очі брешете королю, — пирхнув Кадріел, схрестивши руки. — А я-то думав, ви – єдина, хто кидається правдою в обличчя без попередження.

— В мене… ніколи такого не було! — Таіріс вибухнула. Почуття від приниження, било на сполох, їй конче потрібно було відстояти себе, відбілити. — Я справді вважаю, що причина в корсеті! Ці… ці шнурівки – справжня пастка для легенів!

— І для психіки, здається, теж, — сухо прокоментував він, але без злоби. Швидше, з ноткою насмішки.

Таіріс намагалась тримати себе в руках. Але саме в цей момент – найгірший з можливих – її шлунок голосно загуркотів. Такий звук не зможеш пояснити заклинанням або дипломатією. Принцеса завмерла. Потім заплющила очі й зітхнула:

— Просто вдайте, що нічого не чули. Мені й так… соромно. За все це. — Вона зробила жест, який охоплював і повітря, і себе, і, певно, весь королівський палац.

— Гаразд, — Кадріел кивнув, підтиснувши губи, щоби не усміхнутися надто помітно. — Таіріс… я б міг не просити вас залишитися. Міг би просто зробити вас фавориткою.

Вона знову здригнулася, наче від ляпаса.

— Але фаворитка – це не королева. Це – прикраса при дворі, миле обличчя без голосу. Ви отримаєте запрошення. Ваші батьки — пропозицію. Її можуть прийняти або відхилити.

— Ви... вже все вирішили? — її голос був майже шепіт.

— Ні. Я зробив вибір, який залежить від вашої відповіді. — Він зробив крок ближче. — Ваша мати дала благословення. Якщо я захочу, ви станете моєю фавориткою. Без трону. Без влади. Без обов’язків, крім одного – бути в моєму ліжку коли покличу. Мало привабливого чи не так?! То чого б вам поки не залишитися в палаці в ролі претендентки, і можливо пізнав вас трішки краще, я не захочу, щоб ви тут залишалися.

Її губи здригнулись. Вона дивилася на нього, немов бачила вперше. Потім – різкий вдих, майже хрип. І знову – слова:

— У вас… дивний спосіб робити пропозиції.

— У вас – дивний спосіб носити корсет, — не залишився в боргу Кадріел.

Таіріс нарешті засміялась. Коротко, майже нервово, але щиро. Сльози, які ще мить тому могли прорватися, розтанули в цьому сміхові. Вона сховала обличчя в долонях, намагаючись зібратися, але плечі її здригалися – від емоцій чи від голоду, він не був певен.

— Гаразд, — сказала вона нарешті, не опускаючи руки. — Я залишуся. Але не тому, що ви пообіцяли мені не забирати мій ріг, трон чи статус… А тому, що я хочу їсти, а повертатися зараз – значить померти від сорому.

Кадріел кивнув з тим самим ледь помітним усміхом:

— У такому разі – сніданок буде подана негайно. А корсет… наступного разу – оберіть сукню без нього, або ж послабте шнурівку.

Таіріс видихнула, обвела кімнату поглядом, а тоді додала:

— І бажано – з отрутою сніданок. Щоб не довелося переживати ще одну панічну атаку через ваші… оригінальні методи.

— Ви вже встигли пережити одну. І, знаєте, вам пасує… бути живою.

Її щоки знову спалахнули. Але цього разу – зовсім інакше.

— З корсетом допоможете?

— Не сказав би, що це мені в радість, але так, допоможу.

Кадріел охоче б його розшнурував повністю, а не навпаки. І можливо дозволяючи претендентці залишити ріг могутньої істоти самого Вор’ґарра у своєму палаці, він виправляє помилки минулого, припускаючись нових в теперішньому.