— 10.

Двадцять чотири роки тому

Перший із п'яти існуючих храмів Мур-Тайара стояв високо над рівнем міста, мов витесаний із самого червоного мармуру світанку. Склепіння його підіймалися вгору, мов охоплені язиками полум’я, а у вітражах блимало бурштинове світло лампад, відблискуючи від безлічі намальованих золотих символів-рун. Повітря в храмі завжди було сповнене ароматом ладану й чогось гіркого – полину, жертовних трав, що курилися навколо вівтаря безперестану. І навіть тиша тут мала вагу – тиша, в якій можна було почути дихання бога. Жриці в це принаймні вірили.

— Моя королево… — прошепотіла головна жриця, злегка тремтячи, її голос був напівподихом, напівмолитвою. 

На руках верховна жриця тримала немовля – дівчинку, крихітну, тендітну, загорнуту в бордову оксамитову тканину з тонкими срібними нитками, нагадуючи палахкотіння магії. Немовля мирно спало, рухаючи пальчиками, наче щось торкалося її у сні. Улоїль не виповнилося навіть сорока днів, а вже традиції королівства вимагали від неї проходження ритуала сили. Простий ритуал де свяченим настоєм немовляті ставили невеликі краплі пензлем на кінечностях, голові та над верхньою губою. Читання молитви, та заглядання на долю маленької принцеси. Та цього разу ритуал не був звичайним.

 Верховна жриця затулила очі, ніби не хотіла бачити того, що вже знала, та озвучити їй таки довелося.

— Її душа… — жриця тяжко проковтнула слину, так ніби то була цілісінька грудка, що заважала їй розмовляти. — Вона… — знову тремтіння, і грудка в горлі. — Її душа співзвучна з вогнем дракона.

Королева Іленіра завмерла. Її обличчя, ще бліде після виснажливих пологів, побіліло ще дужче. Її риси були благородно витончені – високе чоло, світла шкіра, світло-русяве волосся, яке спадало хвилями по плечах. На ній була золота накидка, вишита символами родового дерева Енталірії. Раніше ця жінка вміла тримати себе з королівською гідністю навіть у найскладніші моменти – але не зараз. Не тоді коли її очікувану донечку нарікають на неминуче.

— Це… вирок, — прохрипіла вона, наче проковтнувши попіл. Її ноги затремтіли, і вона зробила крок назад, вдаряючись плечем об колону. Інша жриця – молода, у простому синьому вбранні – підхопила її під лікоть. — Це не правда, — Іленіра захитала головою, ніби намагаючись вигнати з пам’яті ці слова. — Перевір ще раз.

— Моя королево, це пророцтво… воно чітке. Таке співзвуччя неможливо сплутати. Я вже…

— Я сказала, перевір ще раз! — голос королеви зірвався на крик. Його луною понесло по аркових коридорах храму. — Це не може бути правдою! Не може!.. Моя донька?.. — Її голос зірвався, і вона зламалась. Коліна втратили силу, і вона впала, не звертаючи уваги на біль – удар прийшовся прямо на різьблені мармурові руни підлоги.

Символи бога Мур-Тайара світилися м’яким синім світлом, наче намагаючись поглинути її страждання.

— Моя королева! — молодша жриця кинулася до неї, сівши поруч, обіймаючи тендітними руками.

Королева плакала, щиро й розпачливо, закриваючи обличчя долонями. Її плечі здригалися з кожним зойком, що виривався з грудей.

Жриці, присутні у храмі, залишили свої молитви, і мовчки, але швидко почали зливатися у коло. Їхні накидки були кольору нічного неба – кожна з вишитим знаком, який вказував на ранг. Головна жриця мала глибокий багряний каптур і срібні символи місяця на грудях і тільки молоді жриці – носили сині.

— Чому моя донька має померти?! — закричала Іленіра, схиляючись над підлогою, б’ючи в руни долонею. Її пальці зісковзували, шкіра на них була червона. — Я не достатньо молилась? Я не віддала достатньо жертв? Мур-Тайар так мене карає?! Скажіть мені! За що?! За що?!

Головна жриця мовчала. В її очах була глибока скорбота, але й беззаперечність.

— Вогонь дракона – не прокляття, — нарешті тихо мовила вона. — Але і не дар. Це… зв’язок, що веде до смерті. Її душа запалала вже в утробі. Дракон її обрав. У день її магічного повноліття – полум’я прийде за нею.

— Ми змінимо це. Ми знайдемо шлях! — Іленіра підвела голову, її погляд блищав слізьми, але й рішучістю. — Я не дозволю їй загинути! Я віддам усе… моє життя, трон, кров! Тільки скажи, що можна щось зробити!

— Є лише одне, — жриця повільно опустила погляд на немовля. — Ріг.

— Що?..

— Ріг Сірерріса. Багряношкурого. Того, що був загублений багато років тому… Його співзвуччя може змінити долю. Але він також… він може пробудити сплячого повноцінно. Дракон може прийняти ріг - як дарунок, як повернення свого. Але королево, Сірерріс не засне. Ріг його поверне до життя. І весь світ заллє кров'ю, якщо того забажає дракон. 

Королева притислася до підлоги, не маючи сили повірити.

— Інакше… в ніч її магічного вогняного народження, дракон прийде. Не звір, а образ. Він забере її полум’я.

У храмі знову запала тиша. Лише шепіт лампад і тихе схлипування Іленіри. Надворі, крізь вітражі, світанок вже забарвлював небо в золотаво-рожеві барви – наче й сам Мур-Тайар прийшов слухати скорботу матері.

— Я знайду цей ріг! — шепотіла королева, — мені байдуже на весь світ! Я не дозволю йому забрати мою донечку! Не дозволю! 

І в той ранок, серед ароматів ладану, ридань та напівсказаних пророцтв, доля Таіріс була вписана в камінь.

Сьогодення

Світло ранку ковзало по стінах кімнати м’якими, золотистими хвилями. Промені проникали крізь важкі гардини, проникаючи в найменші шпарини, де порошинки танцювали, мов невидимий пилок весняного світанку. У кімнаті панувала тиша, яку порушував хіба що м’який шелест тканини – претендентка Ювель саме вдягала свій халат із тонкого, блідо-бузкового шовку. Його рукави тягнулися за її рухами, мов розмиті тіні.

Вона сіла на підвіконня, підібравши ноги й загорнувшись у халат, як у пелюстку. Дерев’яна рама вікна була ще прохолодною, але Ювель цього не відчувала. Усе, чим була заповнена її свідомість цього ранку – це він.