— 9.

Таіріс вичавила з себе ковток повітря і зупинилась. Вона провела пальцями по шраму на зап’ясті – залишку старого ритуалу, який провела ще в храмі Енталірії, коли вперше торкнулась рогу. Це був не просто трофей чи реліквія – це було знаряддя на межі міфу, прив’язане до неї кров’ю, молитвою... і чимось більшим, що вона досі не могла назвати.

Вона почула, як з-за дверей наближаються кроки. Гучні. Рівні. Несамовито спокійні. Серце Таіріс стислося в маленьку грудку в грудях. Вона не планувала надовго залишатися в королівстві Кадріела. Не планувала йому показувати вміст своєї валізи. І точно не планувала розповідати йому правду.

— Він уже тут, — тихо сказав Малек.

— Я не готова, — прошепотіла вона, але Малек її почув.

— Вас про це не питатимуть, принцесо.

Двері розчахнулись. З тіні коридору вийшов він у всій своїй красі – король Маленсон.

Темне волосся, мов нічне небо, прибране за спину. Стриманний темно-синій мундир із вишивкою сріблом на комірі. Очі – як гострі леза, від яких хотілося відвернутись, але не можна було. І дивитися власне в очі королю теж не можна. Дурнувате правило тільки в королівстві Маленсона. В Енталірії такого не було.

— Принцесо Лействідж, — мовив він, не зупиняючись. — Я сподіваюсь, у вас є переконливе пояснення. Це ж якесь непорозуміння, ви ж не збиралися нічого забороненого везти із собою до мого палацу?

Сьогодні це був зовсім інший король. Той самий король, який пролив кров задля отримання влади. Така маленька деталь про яку Таіріс зовсім забула. Кадріел вважався лише тепер героєм, який врятував своє королівство від Оробороса, велетенського змія, який наніс два роки тому руйнацію палацу та столиці. Здавалося цей вчинок перекреслив кривавий слід, який тягнувся за королем. 

— Ваша Величносте, — її голос трохи тремтів, не від страху від хвилювання. — Це річ з Енталірії. Священна реліквія. Я мала дозвіл храму. Це ріг Сіреріса, — сказала вона так, ніби це була буденна справа.

На мить запала глибока тиша.

— Ріг Сіреріса не є просто "річчю". — Кадріел підняв руку, і магічна хвиля пробіглася повітрям. Печатка на валізі спалахнула, ріг затремтів під кришкою у валізі, але полум'я стухло коли валіза почала вібрувати. — Ви принесли його до мого палацу. Без повідомлення. Ви знаєте, що це значить?

— Так, — її голос став рівнішим. — Але я не мала вибору,  — вона зупинилася й поглянула на вартових, — Ваша Величність ми можемо поговорити на одинці?

— Вийдіть. Всі.

— Але Ваша Величність…

— Не думаю, що одна із моїх претенденток в наречені, є смертельною загрозою для мене.

Малек більше нічого не сказав і махнув рукою, після чого всі вартові покинули кімнату.

— Я зобов'язана була взяти цю реліквію з собою в подорож, — сказала Лействідж, коли вони залишилася на самоті. — І якщо відверто, я не розраховувала, що залишуся в палаці.

Його брова піднялась. Валіза відійшла на другий план у короля.

— Дивна у вас позиція – приїхати на відбір, але не розраховувати, що залишитеся. Зневіра, невпевненість чи в іншому причина? Принцеса Лействідж погляньте мені в очі, і дайте відповідь, — вона все ще не підіймала погляду, і це зовсім не поєднувалося з вчорашнім днем, вчора все було не так.

— Я дивлюся на речі тверезо, — чомусь саме слово “тверезо” різонуло слух Кадріела, — маленьке королівство, не багате на корисні копалини, родючі землі, а в лісах купа-силена демонів.

— Істот ви хотіли сказати?

— Так-так, істотами, просто в нас їх називають демонами. Я не читаю поезії, мені це не цікаво. Не вишиваю хрестиком – бо це нудно. Не вчу на пам'ять всіх філософів та їхнє вчення – це марна трата часу. Не танцюю вальсу – бо вважаю інші танці більш захопливими. Їм те що мені смакує, а не те, що треба для збереження сорока п'яти кілограм, бо ж корсет тоді затягувати доведеться для тонкої талії. Що там ще мають робити принцеси..? А байдуже, я всього цього не роблю. Я точно не та принцеса яка потрібна королю. І я вже точно не плекаю надій на кохання, яке має зародитися між чоловіком та дружиною. Вважаю це також казкою для маленьких. І знаючи все це, ви справді думаєте, що я приїхала сюди, у сподіванні стати вашою королевою? У моєму випадку потрібно бути хворою, щоб так себе обманювати. Ах, забула ще сказати, ваше запрошення зобов'язує з'явитися.

Кадріел не одразу відповів. Його погляд, завжди спокійний, майже байдужий, раптом став глибшим, проникливим. Він стояв біля вікна, і ранкове світло лягало на його обличчя, оголюючи ледь помітні зморшки в куточках очей – сліди багаторічної втоми й обачності. Зрештою добре, що його радник таки наполіг на зіллі від похмілля. 

— Ви дуже багато говорите про себе зневажливо, принцесо, — нарешті мовив він, не відводячи погляду від неї. — Це викликає два питання: ви справді в це вірите? Чи хочете, щоб у це повірили інші?

Таіріс скривила губи у ледь помітній, гіркій усмішці.

— І одне, і друге. Ті, хто хоче вірити в красиву обгортку, все одно розчаруються, щойно заглянуть усередину.

— А ви вже заздалегідь показуєте їм свою “усередину”? — спитав король, підійшовши ближче. Його кроки були нечутні. — Як на мене, це не щирість. Це захист. Оборонна тактика. Дозвольте запитати: кого ви так боїтеся розчарувати?

Її пальці на мить зімкнулися в кулак, але вона знову розправила їх, майже недбало.

— Це не має значення. Ви отримали відповідь на своє питання, Ваша Величносте. Я не приїхала за мрією отримати корону чи трон. Я приїхала, бо повинна була.

Кадріел зупинився на відстані витягнутої руки, але не наближався далі. Він вдивлявся в неї, в цей стрункий силует, обрамлений кремово-золотавою, з відтінком бузку сукнею, що злегка коливалася від невидимого протягу з вікна. У її очах не було сліз, але була глибина – темна, тиха, як дно стародавнього озера. Він уже бачив цю глибину вчора, але тоді вона не була такою чорною.

— Принцеса, — м’яко мовив він, — ви забули одну важливу річ. Я запросив вас не лише тому, що протокол вимагав запросити всіх неодружених принцес в близькому окрузі. І не тому, що ваш рід – древній. А тому, що прочитав ваш лист.