— 8.

Окрім поганого настрою, ранок Таіріс почався цілком стандартно. Наскільки, звісно, стандартним може бути ранок принцеси в чужому замку, під час відбору, коли в повітрі стоїть напруга, що легкою плівкою покриває навіть сніданковий хліб. Вона прокинулася ще до того, як прислуга ввійшла до покоїв. Довго лежала, втупившись у різьблену стелю. Візерунки дубових балок нагадували гілки дерев, ніби хтось зумисно створив відчуття, що вона – у лісі, а не в палаці. І хоч десь глибоко це мало б бути заспокійливо, Таіріс лише дратувало, що навіть архітектура намагається їй щось нав’язати.

Прислужниця – дівчина з мідним волоссям і страхом у погляді – ввійшла нечутно, як годиться тим, хто працює в королівському дворі. Таіріс не запитувала імені. Вона не хотіла говорити взагалі. Не через те, що залишалася. І не через Кадріела. Просто палац був чужим, чужі стіни, чужий запах, чужі люди – і прислуга, яка мала завжди нашорошені вуха.

Їй допомогли з усім, як належить. Гігієна, зачіска, сукня – легка, але з ідеальною посадкою по фігурі, кремово-золотава, з відтінком бузку в глибоких тінях складок. Таіріс вдяглася мовчки, не коментуючи ні сукню, ні прикраси. Її валіза так і залишалась у кутку, не розпакована. Навіть не зняла печатку, наклеєну ще в Енталірії. І не збиралася.

— Вам принесуть сніданок у покої, — тихо, майже шепочучи, промовила служниця, відступаючи на крок, ніби чекала наказу або – хоча б дозволу дихати.

Таіріс хотіла сказати щось колюче – про те, як тут все люб’язно, аж хочеться піти. Але не встигла – за дверима пролунав рішучий, вимогливий стукіт. Глухий, впевнений – точно не належав королю. Надто в ньому було напруги. Таіріс піднялася з крісла, в яке тільки-но сіла.

— Принцеса Таіріс-Улоїль Лействідж, — пролунав басовитий чоловічий голос з-за дверей. — Ви маєте пройти за мною!

Кожне слово – як глухий постріл магією в порожнечу. Жодної люб’язності, лише стиснута до командної форма звернення. Принцеса стиснула щелепи.

— Сніданок, — буркнула вона про себе і підійшла до дверей. — Сніданок мав бути…

Відчинивши, вона побачила чоловіка років сорока, з коротко стриженим сивим волоссям і загартованим тілом, яке не ховало навіть бойове вбрання варти. Його обличчя – шкіра темніша, ніж у більшості тутешніх, зі зморшками, які прорізали його так, ніби життя щоразу креслило по ньому карту. Але те, що одразу кинулося в очі – родима пляма, що тягнулася від скроні майже до середини чола, кольору затертої кориці. Вигляд мав не лише серйозний – суворий, майже зловісний. Таіріс уявила його в темному провулку – і зрозуміла, що її інстинкти били б на сполох не дарма.

— Малек Алнтіс, — промовив він, ледь схиливши голову. — Відповідаю за варту біля північної брами палацу. У вас – проблема з багажем.

Таіріс кліпнула. Один раз. Другий. Повернула голову трохи набік, як зазвичай робила, коли щось починало дратувати її особливо глибоко.

— Перепрошую?

— Ваш багаж неможливо доставити в палац. Не пройшов перевірку. Для уточнення деталей потрібна ваша присутність. Камеристка не має повноважень вирішувати такі справи.

— Це жарт?

Малек навіть не зморгнув.

— Ні.

Вона перевела погляд на служницю, та – ні слова, лише ще більше зблідла. Принцеса зітхнула. Звісно. Служниці нічого не скажуть, а на гомін у стінах зберуться вивідувачі з усіх кутів замку.

— Це може почекати, поки я… — Таіріс замовкла на півслові.

Відчула, як по спині повзуть мурахи. Вона знала. Знала достеменно, що могло викликати підозри. Валіза. Вона ж не як решта. Інші везли сукні, прикраси, портрети, любовні листи, можливо – поради матерів. А вона? Зілля. Три флакони з есенцією зіркового маку, порошок омелярника, амулет з пітьмокаменю. І ріг. Ріг Сіре́ріса Багряношкурого. Річ, яка вже своєю назвою викликала паніку на тривогу в більшості магів.

— Гаразд, — тихо мовила вона, спинивши служницю жестом. — Проведіть мене.

Вона навіть не намагалась приховати обурення. Її постава лишалася рівною, королівською, але хода видавала внутрішню бурю. Ступала голосно, дозволяючи підборам луною бити по мармуровій підлозі, ніби підкреслюючи: вона не боїться, вона – не злочинниця.

Малек ішов поруч – мовчазний, зосереджений. Дорогою не сказав жодного слова, навіть не зиркнув у її бік. В коридорах було тихо, як буває лише зранку – лиш кілька служниць схилились у реверансі, а охоронці, зустрівши Алнтіса, одразу ж віддавали честь. Таіріс відчувала, як напруга лише зростає. В голові не було жодного логічного пояснення щодо свого багажу.

— Ви щось знайшли? — спитала нарешті, не витримавши тиші.

— Ми не знаємо, що це, — відповів він. — Саме тому вас і покликали.

— Там були речі… особистого значення. Артефакти мого дому.

— Один з артефактів… — Малек запнувся, — …викликає дивну реакцію у захисних бар’єрів. Вежа ледь не тріснула по швах, коли валіза перетнула зовнішнє коло магічної перевірки.

Таіріс підняла брову.

— Ви про ріг?

Малек на мить здивовано повернув голову.

— Отже, ви знаєте, про що йдеться.

— Це реліквія. Трофей, якщо точніше. Його подарували першій королеві в Енталірії, і він передається по лінії - від матері до доньки. Багряношкурий – дракон, а не демон.

Таіріс майже не збрехала.

— А от охоронне плетиво не бачить різниці.

Вони зупинилися біля вузьких дверей із темного дерева. За ними – окрема кімната перевірки, схожа на невеличку залу зі сріблястим кругом на підлозі та пеленами світла, що спліталися в повітрі, створюючи відчуття невидимого поля. І – посередині – валіза Таіріс, ще не розпакована, з трьома золотими печатками.

— Як мило, — сухо мовила вона. — Ви навіть не розкривали її.

— Ми не могли. Бар’єр реагує на те, що всередині. Без вашої згоди – жодного дотику.

Принцеса підійшла, опустилася навколішки і, не зводячи очей з Малека, зняла першу печатку. Її рука тремтіла – не від страху, а від люті. Вона розуміла: це буде хаосом. У цьому палаці нічого не залишалося таємницею надовго.