— 7.

Випитий алкоголь був таки зайвим. І Кадріел серйозно шкодував про дозу, яку не те щоб розрахував, він і не збирався пити "в міру". Йому просто треба було заглушити думки. Але слова однієї цікавої леді засіли десь глибоко — не в серці, ні, бо там уже давно нічого не боліло, — а десь у печінці. І тепер, вранці, ця печінка протестувала всіма доступними способами.

Голова гуділа, ніби в ній влаштували змагання барабанників. Кадріел сидів у високому, оббитому оксамитом кріслі в залі засідань і стискав кухоль з водою, ніби то було джерело самого життя. Сонце пробивалося крізь вітражі й боляче різало очі, а кожен звук відлунював в його голові, як прокляття.

— Випий зілля, і стане краще, — парирував Беламін, нервово міряючи залу засідань кроками, як досвідчений генерал перед битвою. — Від твого похмілля твій мозок не може працювати навіть на п’ять відсотків. І нагадай мені ще раз, чому ти пішов до кімнати тієї “цікавої леді”?

"Цікава леді" — так Беламін називав Таіріс, і Кадріел запідозрив, що саме з його подачі це прізвисько приліпилося до неї.

— Я вже казав тобі, — пробурмотів король, намагаючись не ворушити щелепами надто активно. — З перснями була чудова ідея. Але я прорахувався в кількості претенденток.

— Тобто?

— Тобто я відволікся. Ми з тобою говорили, і я просто… не вписав її в список.

Беламін зупинився різко, ніби врізався в невидиму стіну.

— Ти не включив принцесу Лействідж у список претенденток, яким мав бути виданий перстень?

— Так, — буркнув Кадріел. — І згадав я про це тільки дорогою до її кімнати. Тож вирішив занести особисто. І подивитися на реакцію. 

— І? — Беламін нахилив голову, руки склав на грудях, очі блищали цікавістю.

— Я їй його не дав.

— Що?! Чому?!

Кадріел провів долонею по обличчю, наче намагаючись стерти втому разом із питанням.

— Бо вона… раділа. Її реакція на відсутність персня була така, ніби їй дарували свободу. Вона танцювала, Беламіне! Реально танцювала. Як я мав тоді дати їй його?

— І що тепер? “Цікава леді” поїде додому?

— Очевидно ж, що ні! Я не ідіот.

— Звісно. Просто не дорахувався однієї жінки. Абсолютно не ідіот.

Кадріел підвів на нього погляд з таким спокійним, вивіреним холодом, що навіть свіжа роса на підвіконні могла б закипіти. А може й підсмажене яйце вийшло б – прямо на мармуровій плитці залу засідань, що сліпила чистотою.

Простора зала з високими склепіннями, колонами й широкими вікнами тонула в м’якому, туманному світлі ранку. На темному дереві столу лежали сувої, кубки з недопитим вином, і срібні блюдця з залишками вчорашніх страв, які на фоні всього цього виглядали як нагадування про несвоєчасні рішення.

— Щось треба вигадати, — пробурмотів король, беручи в руки кубок із водою. Випив жадібно, потім зітхнув так глибоко, що здавалося – видихав не тільки втому, а й тінь нічних п'яних думок.

— Ваша Величносте, а чому просто не дати їй перстень? Невже це така вже дилема? — Беламін міряючи кабінет розлогими кроками, зупинився біля каміна. Його темно-зелений камзол ледь шелестів при русі, а волосся - рудез відблиском золота – було так ідеально розчесане, що викликало окрему образу у будь-кого з похміллям.

— Ти не чув мене? Вона була щаслива. Це було щиро. Не ті фальшиві усмішки, якими мене щедро обдаровують інші. Вона раділа, що повернеться додому.

— Просто не закохалась у тебе з першого погляду. Я в шоці, — радник театрально приклав долоню до чола, й заплющив очі, ніби відчуваючи удар долі. Потім поглянув з-під брів, не стримуючи посмішки.

— Решта вдають, що кохають.

— А от вона – ні. Тому тебе це так… цікавить, чи турбує? Здається одна вже була в тебе не закохана, хорошого з цього нічого не вийшло, — Беламін випростався на повен зріст і вперся в спинку різьбленого крісла, схрестивши руки. М’яке світло, що падало з вікна, грало на його обличчі, підкреслюючи хитру посмішку. — І все ж, є вихід.

— Цікавиш мене, — сухо відповів Кадріел, знову відхиляючись у кріслі. Його темне волосся злегка злиплося після безсонної ночі, а сорочка була не застібнута на один ґудзик вище, ніж слід – нетиповий прояв розслаблення чи роздратування.

— У мене є книга.

Кадріел підняв одну брову – саме так, як це міг робити тільки він: повільно, наче давав супернику час на останні слова перед стратою.

— Не кажи мені, що це той твій “скарб” про жіночу психологію, про який ти базікав на бенкеті?

— Саме він! — Беламін засяяв, аж очі спалахнули, як у хлопчака, що щойно знайшов секретний прохід у бібліотеці. — Інформація з покоління в покоління, перевірена часом. Моя бабуся казала, що без цієї книги жоден чоловік не зрозуміє жінки. А без розуміння – не буде ні серця, ні уваги, ні… одним словом нічого.

— Я навіть не знаю, що лякає мене більше: ти, що віриш у цю книгу, чи те, що я починаю думати, що вона мені знадобиться, — Кадріел прикрив очі, натискаючи пальцями на скроні. Дзвін у голові трохи стих, поступаючись глухому гуркоту розуміння: ця історія з відбором нічого хорошого не принесе, навіть більше, одні неприємності.

— Візьми її, прочитай. І потім – спробуй ще раз. Але без пафосу, без королівського гонору. Просто – як чоловік, який зацікавлений у пошуку нареченої. Не трон, не династія – а ти, Кадріел. Без меча, корони й всіх цих... прикрас.

Король задумливо глянув у вікно. Світанок розгортався за склом м’якими відтінками рожевого та блакиті, мов обіцянка змін. Повітря в залі було свіже, та відлуння нічної розмови залишалося у кожному куточку.

— Добре. Принеси цю книгу, — тихо сказав він.

— І ще одне, — Беламін раптом знизив голос і нахилився трохи ближче, майже змовницьки. — Якщо вона знову почне танцювати від щастя – просто станцюй з нею.

— Якщо вона знову впаде, і я й цього разу не подам руки, боюсь, вона мені її зламає, — сухо відказав Кадріел, та в куточку його рота з’явився ледве помітний натяк на посмішку.