— 6.

— Я, між іншим, стукав, — озвався чоловічий голос, спокійний, розважливий, з тією усмішкою в ньому, що більше дражнила, ніж вважалася приємною.

Таіріс завмерла. Серце в грудях рвалося з шаленою силою, як пташка, зачинена в клітці. Голос... вона вже чула його. І, на жаль, точно впізнавала. Повільно, мов у жахливому сні, вона підняла голову, з-під подолу, що зіпсував її тріумф святкування.

— Тричі, до речі, — додав король, ступаючи до кімнати, спокійно, з тією самовпевненістю, яка дратувала її ще з моменту знайомства. — Можливо, якби леді менше стрибала по ліжках, то й почула б.

Його слова вдарили в саме серце. Таіріс скривилася, наче від справжнього ляпаса. Він знав, як і куди вцілити. І, найгірше – це приносило йому задоволення. Його усмішка не сходила з обличчя. Лействідж дуже хотілося зараз обернути короля на бичка, і подивитися як би він жував сіно, але Кадріел точно б не оцінив жарту. І ймовірніше, дісталося б її тендітній шиї зовсім не кольє.

— І… — коротка, демонстративна пауза. — Я король. І це мій палац. Мені дозвіл не потрібен.

Вона б із радістю зараз просто зникла. Провалитися крізь землю, стати золою чи пролізти крізь шпарину в підлозі, але, на жаль, жодне з бажань не здійснювалося. І тому, з останками гідності, вона витягнула руку вгору, мовчки пропонуючи допомогти їй підвестись. Очі пильно дивилися на нього. Мовчанка. Секунда. Десять. Двадцять…

— Ви допомагати не збираєтесь? — прошипіла вона, витягуючи слова з-поміж зціплених зубів.

Як же в ній всередині все клекотіло. Кадріел не зрушив місця, ба більше, він дивився їй в очі, й усміхався. Зараз Лействідж не думала про правила, і тим більше дозвіл короля, на погляд йому в очі.

— Вже на “ви”? — він підняв брову, вдавано здивовано. — Як швидко змінюєш курс. Ще хвилину тому в кімнаті танцювала переможна дика, мов німфа, а зараз – взірцева леді, які потрібна допомога?

— Святий Фенрір мені в поміч, — пробурмотіла Таіріс, скрутившись, наче змучена бабуся після важкого дня. — Ви прямо-таки взірець добродушного та галантного "короля", як я цього раніше не побачила, — вона різко встала на ноги, обтрусила сукню, хоч на ній не було жодного пилу. — Від несподіванки, от і ти-кнула вам. Чи це зачепило Вашу королівську гідність? Тоді прийміть мої найщиріші вибачення, — вона низько вклонилася, театрально, з вишуканою іронією. Кожен її рух говорив: “я не прошу вибачень, і запам'ятаю цю ситуацію, щоб потім в потрібний момент про це нагадати!”

— От бачиш, і сама впоралась, — він аплодував, не приховуючи насмішки.

Легкі ляскання долонь лунали гірше, ніж усяка критика. Якби Таіріс володіла вогняною магією, вона б уже перетворила все навколо на згарище. Очі її блищали від гніву, ніздрі розширені, щелепа напружена. Вона зусиллям волі зупинила себе, повільно вдихнула повітря, і в думках порахувала до десяти. Метод бабусі, яким завжди нехтувала, зараз здавався єдиним рятівним колом.

— Ваша Величносте, — якомога рівніше сказала вона, хоча в голосі ще тремтіли іскри люті, — чим зобов'язана вашому нічному візиту?

Він зробив кілька кроків до середини кімнати, знову посміхнувся, – цією посмішкою, яка бісить більше, ніж образи.

— Не хвилюйся. Я не приніс перстень. Хоча... — він затягнув паузу, підійшов ближче, — було б цікаво глянути на твоє обличчя, якби приніс.

Таіріс з силою стиснула кулаки за спиною.

“Святий небесний, та це ж покарання. За що мені таке? За всі ті яблука, які я крала з саду в дитинстві? За слова, що бажала втопити це відбір у чані з помиями?..”

— Повірте, мій вираз був би гідний найвищої драми. Можливо, навіть заплачу. Від щастя, звісно, — промовила вона, голосно, чітко, з притиском на останніх словах.

Він засміявся. По-справжньому. Низько, тепло – не знущально, як до цього. І це її ще більше збило з пантелику.

— Я прийшов, бо чув... викрикування. Подумав, що тут когось катують. А далі ви знаєте, падіння, лайка. Точніше, викрикування, І мені стало цікаво.

— Справді? І заради цього король особисто біжить у покої кожної претендентки, яка співає чи об стілець вдарилася? — вона знову зчепила руки на грудях.

— Ні. Тільки в покої тієї, хто танцює на ліжку так, наче завтра її на цьому світі не стане.

Таіріс закотила очі так, що якби за це давали нагороду – вона б уже точно мала корону, і не одну. Цілу колекцію.

— Що ж, тепер ви все побачили. І навіть більше. Візит вдався. Можете спати спокійно.

Вина було випито забагато, чи то адреналін все ще нікуди не дівся з її крові. Таіріс говорила відкрито, оскільки не повинні говорити принцеси з королем. Особливо ті принцеси, які хочуть стати королевою. Та вона не хотіла бути королевою, може в юності, коли було років десять, от тоді вона мріяла про кохання, принца на білому коні, і довго та щасливо в один день. В який момент всі ці банальні речі втратили свою барву, й сіра фарба розфарбувала її стрічку життя, Таіріс не знала точно. Єдине в чому вона була певна, що жоден правитель не дозволить такого нахабства і її або покарають, або ж відправлять додому не чекаючи світанку.

— Не зовсім, — його голос став трохи серйознішим, і він більше не посміхався. — Я хотів поговорити. Недовго.

Лействідж трохи насторожено глянула на Маленсона, але не зрушила з місця. Про Кадріела ходило всілякого, вбив, щоб отримати владу, жорстокий правитель що дбає про свій народ. Вона ж бачила перед собою пияку звичайного, який зовсім не схожий на того, хто здатен вбити.

— Я слухаю.

— Ти не схожа на тих, хто хоче залишитись. Ти прямо сказала, що не шукаєш кохання, а лише союз.

— Дивно, що ви це помітили тільки зараз, — вона видала це, ніби звинувачення.

— Більшість вдається до фальшивості. Ти – не приховуєш навіть своєї неприязні. Це рідко.

— Це чесність, Ваша Величносте. Не всі вміють її приймати. І якщо вже зовсім відверто, для мене чоловік, який забагато пиячить – не мій рівень.