— 5.

— Ну нарешті вечеря! — Таіріс буквально ледь влетіла до зали, де столи вже ломилися від їжі.

Очі її засяяли – після виснажливої екскурсії замком та королівських церемоній вона почувалася голоднішою за зграю вовків. Вона рішуче пройшла до найближчого столу, притягла до себе таріль із запеченим м’ясом і не надто зважаючи на присутніх, заходилася їсти.

Її щастя тривало рівно до моменту, коли з протилежного боку столу почулося легке, але чітке зітхання.

— Ти ніби з голодного краю, — промовила леді з вишуканою поставою й зачіскою, кожна пасма якої ніби було покладено інструментом ювеліра. Вона витончено різала сир маленьким срібним ножем, наче демонструючи урок етикету. — Я думала, що принцес вчать етикету з пелюшок. Помилилась, — вона зупинилася, погляд її пронизливо зелених очей зустрів лавандові очі Таіріс. — Ювель Фамісоль. А ти, мабуть…

Таіріс зітхнула. Повільно поклала виделку на таріль, витерла губи серветкою – і глянула на співрозмовницю з тією самою холодною прямотою, яка не раз зупиняла навіть її матір.

— Сенс цих пустих розмов? — голос її звучав рівно, майже ліниво, але в ньому бриніло щось гостре. — Ми ж не приятелювати сюди прийшли. Випадково перетнулися й навряд чи ще колись побачимось. І, до речі, коментувати, як хтось їсть, і заглядати в чужу тарілку – не надто етично, леді Фамісоль. Але хто я така, щоб читати лекцію з етикету справжній леді? Цим мають займатись інші – наприклад, ваші гувернантки.

— А ти нахаба, — сказала Ювель тихо, але слова були сповнені образи.

— Якщо хочеш мене якось зачепити – не ту обрала. Самостверджуйся за чийсь інший рахунок, — Таіріс знову взяла виделку й продовжила їсти, не відводячи очей. Її рухи були спокійні, майже розслаблені. Видно було, що подібні ситуації для неї – не вперше, й вона навчилася виходити з них із гордо піднятою головою.

Ювель втратила апетит. Вона відклала ніж і повільно відсунула свою тарілку. Її погляд ковзнув по інших дівчатах – кілька з них теж поглядали на Таіріс, хтось з осудом, хтось із прихованою усмішкою. Таіріс же їла з насолодою, наче нещодавня розмова й не відбулася.

Кілька хвилин потому до зали увійшов слуга. Він тримав у руках невеличкий срібний дзвоник, який дзеленчав кожного разу, коли він ступав новий крок. Дзвін привернув загальну увагу, і зал заповнилася тишею, мов перед бурею.

Слуга зупинився в центрі й урочисто озирнувся.

— Милі претендентки, — голос його був глибоким, мелодійним, з виразним акцентом з південних земель, — по завершенню вечері вас проведуть до ваших кімнат для відпочинку. Ті, хто знайдуть на своїх ліжках персні – це милість короля до вас. Ви залишаєтеся в палаці для подальшого розпорядження Його Величності. Тим, кому не дісталася милість короля, не засмучуйтесь: відпочиньте, скористайтесь гостинністю палацу. На ранок вас чекатиме ваш екіпаж.

Він вклонився, і звук дзвоника в його руці прозвучав востаннє. Зала знову наповнилась шумом розмов, здогадок і нервового хихотіння. Таіріс, не полишаючи тарілку, лише скосила очі на Ювель.

— Цікаво, — бурмотіла леді Фамісоль, дивлячись у свій келих із вином. — Хтось із нас уже цієї ночі збиратиме речі.

— А хтось – шукатиме свій перстень під подушкою, — додала Таіріс зухвало. — Сподіваюсь, перстень не в стилі королівського смаку. Надто масивні персні погано пасують до тонких пальців.

— Або до брудних нігтів, — прошепотіла Ювель, але цього разу Таіріс лише засміялася.

Справжнім, живим, безтурботним сміхом. Вона не боялася цієї гри. Вона давно навчилась грати в неї за власними правилами. Але десь глибоко під цим сміхом все ж ховалась думка – а що, як вона знайде той перстень? Що далі? Що вона робитиме в цьому блискучому палаці, серед цих напомаджених дівчат, поруч з королем, який п’є більше, ніж говорить?

— Побачимо, — сказала вона сама собі й зробила останній ковток свого вина, перш ніж підвестися з-за столу.

Коли одна з покоївок нарешті підійшла до Таіріс і низько вклонившись, мовила:

— Леді, я проведу вас до ваших покоїв,

— Нарешті, — буркнула принцеса й встала з-за столу, ні на кого не зважаючи.

Вечеря була смачна, але очікування – обридливе. Вони йшли довгими, глухими коридорами палацу, і кожен крок лунав так, ніби він був більшим, ніж просто звук. А може то власне серце гупотіло у вухах Лействійдж. Кристали світла на стінах кидали м’яке жовтуватий блиск, і це ніби заглушувало залишкове хвилювання в грудях.

“Та яке вже там хвилювання”, — подумки пирхнула Таіріс. — “Я навіть не хотіла лишатись, навіть багаж не розпаковувала!”

— Леді, сюди, — покоївка відчинила двері, й пропустила Таіріс в середину.

Кімната виявилася просторою і напрочуд затишною. А ще – самотньою. Без чужих поглядів, без королівської пихи й фальшивих посмішок інших претенденток.

Вона навіть не дала служниці часу сказати щось на зразок “Гарного вам відпочинку, леді”, як уже кинулась до ліжка. Вона буквально влетіла на нього животом, розкинула руки, ніби хотіла обійняти подушку, ковдру і все ліжко загалом.

Оглянулась.

Погляд пройшовся по ковдрі, подушкам, бильцям, край матраца...

— Немає… Немає! — прошепотіла спочатку, а потім уже з широчезною посмішкою на вустах видихнула: — Немає!

Її серце шалено закалатало, і Таіріс закрутилась по ліжку, хихотячи від полегшення.

— Мене не обрали! О, боги, слава вам усім по черзі! — вона підхопилась, зняла незручні туфлі, встала на ліжку босоніж і почала підстрибувати, ніби дитина.

— Не обрали! Не обрали! — вона затанцювала щось смішне й недолуге, щось на межі справжнього святкування й повного безглуздя. — Я не буду дружиною того пихатого короля з вином замість розуму!

Розпущене волосся вибилося з укладки й обрамило обличчя золотавими хвилями. У вікно пробивався місячний промінь, і здавалось, що все – і кімната, і танок, і навіть ліжко – стали співучасниками її радості.

— Що ж, принцесо Таіріс-Улоїль Лействідж, — урочисто сказала вона собі, зупинившись і вклонившись сама собі. — Ти пройшла через цей цирк, залишилась собою і ще й виграла. Всі там гризуть одне одному шиї за персні, а ти отримала квиток на свободу!