— 3.

Коли король продовжував свій відбір, Таіріс сиділа в останньому ряду, трохи збоку, і спостерігала за дійством з неприхованою іронією в очах. У той час як інші дівиці майже змащували обличчя посмішками, прагнучи видатись милішими, ніж були насправді, вона спершись ліктем на підлокітник, гралася з кільцем на пальці. Її пальці були довгі й гнучкі, і срібне кільце, що обвивалося зміїним візерунком, відбивало світло люстри — єдине, що її по-справжньому захоплювало в цій залі, звісно після того, як набридло дивитися на короля.

“До тих якостей, які приписують королю, треба ще й пияцтво додати”, — подумки зітхнула вона, прикушуючи губу.

Король Кадріел знову зробив ковток з келиха, що йому підніс один зі слуг. Це був далеко перший – і точно не останній.

“Одне діло – келих вина на вечерю чи на балконі, вдивляючись у зоряне небо. Але пити під час вибору дружини? Що це взагалі за мода така – вибирати жінку з келихом у руці?”

Таіріс звела брови, спостерігаючи, як одна з дівчат ледь не впала, намагаючись реверансом показати себе граційною. Інша, навпаки, трохи надто активно підходила ближче до трону, і її очі блищали так, ніби вона вже уявляла себе королевою.

“І за ось за нього, всі ці дівиці тут зібралися, буквально одна-одній горлянки перегризти?” — сироти виступили на шкірі Таіріс, і вона машинально потерла плече.

Ні, її справді не цікавив шлюб. Можливо, десь глибоко всередині – трохи таки цікавив. Зрештою, майже двадцять п’ять без кількох місяців – це вже не той вік, коли можна розкидатися часом направо й наліво, думаючи, що все ще попереду. Але…

“Який сенс закохуватися, якщо я все одно помру?” — думка блиснула в голові так раптово й різко, що Таіріс трохи здригнулася. Це не було вперше, коли вона так думала. Усвідомлення своєї долі супроводжувало її постійно – мов тінь, що завжди йде позаду.

Чи це була усвідомленість? Чи замаскований страх? Важко сказати. Але Таіріс вже давно для себе вирішила: не одружуватися. І ні в якому разі – не закохуватися. Не зв’язувати себе почуттями, які можуть зробити ще болючіше, коли прийде час прощання.

— Ні, дякую, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Залишилося не так багато часу, щоб тринькати його на емоційні гойдалки з чоловіками.

Вона почала ковзати поглядом по обличчях – принцеси з Гірської долини, дві сестри з південних земель, навіть одна дівчина з далеких островів – усі вони так старалися, усміхалися, тримали поставу… І лише Таіріс відверто нудьгувала.

Коли остання претендентка приєдналася до ряду, вона ледве стримала зітхання полегшення. Врешті-решт.

Жахливо боліли плечі, а ще – вона була голодна. Ні, навіть не так – вкрай голодна. Зараз їй здавалося, що вона б проковтнула цілого бичка. Або корову. Сиру. І з соусом. Її живіт видав легкий буркіт, і вона швидко прикрила його рукою, озираючись, чи ніхто не почув.

Король Кадріел підвівся з трону.

“Промова. Звісно, промова. Чому б не додати ще пів години страждань?”

— Він не може говорити швидше? — прошепотіла вона, нахиляючись до камеристки.

— Тс-с! — шикнула та, й зиркнула злим поглядом, настільки схожим на той, яким дивилася її матінка-королева, коли зловила Таіріс на заборонених чаруваннях.

Таіріс закотила очі й знову подивилася на Кадріела. Той, з серйозним виразом обличчя, говорив про обов’язки, гідність, вічні цінності… але кожне його слово здавалося відточеним до штучності, мов актор на сцені.

— Слова, слова… — тихо зітхнула вона. — Які нічого не значать.

— Тобі варто бути обережнішою з язиком, — прошепотіла камеристка, стискаючи віяло. — Тут усюди вуха.

— Нехай слухають, — буркнула Таіріс. — Може хоч хтось почне думати.

Її очі знову ковзнули по королю. Може, він і не був зовсім дурний. Гарний? Так. Статний – безумовно. Але десь глибоко всередині щось у ньому було тривожним. Мов тінь за усмішкою.

“Може йому теж не хочеться цього всього? Може він такий самий в’язень…”

Думка застрягла, коли Кадріел різко обернувся і – на мить – його погляд упав просто на неї. Не на ряд загалом. Не мимохідь. Саме на неї. І в цей короткий момент Таіріс здалося, що щось змінилося в його обличчі.

Він щось побачив. У ній. Або згадав. Або відчув. Це було швидко. Мить. Але достатньо, аби її серце коротко, майже непомітно, зрадницьки тьохнуло.

Вона розгублено моргнула, глянувши вбік.

“Ні, Таіріс. Жодних гойдалок. Ти ж вирішила”.

Та все ж… Мить залишилася в пам’яті. І голод відступив кудись на другий план.