— 2.

— Її королівська високість принцеса Ларіа-Нісаус Істаріма з королівства Сірвалон! —  проголосив церемоніймейстер Насуль, його голос розрізав повітря, немов дзвін, що відлунює в камені. Його постать, висока й худорлява, була напрочуд стрункою для чоловіка, який уже понад п’ятдесят років виконував цю саму роль – не схибивши жодного разу. Його манери були витончені, жести – точні, а голос – гідний театру. 

Після оголошення церемоніймейстера до зали увійшла принцеса – витончена, мов вирізьблена зі світла. Її постать була тендітною, мов пелюстка весняного цвіту, а довге волосся, зібране в безліч дрібних кіс, спліталося в химерні візерунки, які нагадували мереживо. Сукня кольору стиглого персика ніжно обіймала її фігуру. Її риси – м’які, гармонійні, із тією класичною красою, що не викликає подиву, лише тихе схвалення. Усмішка на вустах була навченою, ввічливою, без тіні тривоги чи надмірної самовпевненості – така, яку носять ті, кого з дитинства вчили подобатися. Та попри всю її бездоганність, вона здавалася Кадріелу лише ще однією тінню серед багатьох. Приємною – та надто безликою. Як фарфорові ляльки, що стоять на полицях для прикрас, а не для гри.

Його погляд ковзнув по ній, не затримуючись – так само, як ковзає по вже знайомій картині, яка, хоч і досконала, але не викликає відгуку в серці. Це здається була сімнадцята молода дівчина, яку пропонували йому в якості нареченої. І якщо на початку цього відбору він бадьоро оглядав кожну претендентку, то зараз без міцної кави в яку його довірений радник підливав ром, він би не витримав. Хто ж знав, що відбір нареченої настільки буде нудним? А може вся справа була в тому, що Кадріел в усіх щукав бодай тінь тої, яка змусила його стати на коліна. 

Процедура пройшла однаково, як із рештою – вклонилася, привіталася, дозвіл на погляд королю в  очі, читання поезії, а потім зайняла своє місце в очікуванні його рішення.

— Її королівська високість принцеса Таіріс-Улоїль Лействідж з королівства Енталірія! — проголосив церемоніймейстер, дотримуючись урочистості.

Кадріел, сидячи на троні, не стримав легкого зітхання. Він трохи схилив голову, ковтаючи черговий ковток міцної кави з келиха, в якому вже давно не було кави. Ром пекуче проходив горлом, і лише цей напій ще тримав погляд короля на рівні – рівні пристойності. Це була, здається, вісімнадцята претендентка. Або дев’ятнадцята. Він уже збився з рахунку давно.

Тиша в залі стала глибшою, як тільки двері відчинилися.

І тоді вона увійшла.

Таіріс-Улоїль Лействідж ступала, мов ранковий туман який спускався зі срібних гір її Енталірії. Висока, струнка, з виразними жовнами, що створювали ідеальну рамку для великих, спокійних очей кольору лаванди. Волосся кольору стиглої пшениці вюнке, й діставало майже талії.

Вона була одягнена в небесно-сріблясту сукню, тонку, мов павутиння, вишиту блідим перламутром і білими нитками, які під кожним рухом мерехтіли. На шиї – тонке кольє з трьох крижаних каменів, що символізували владу дому Лействіджів над трьома долинами Енталірії.

Таіріс не всміхалася.

Її погляд був спокійним, холодним, як поверхня замерзлого озера. І водночас – живим. Вона не кланялася занадто низько, не тримала погляд опущеним, як більшість інших претенденток. Вона бачила. І оцінювала. Без страху. Без зухвальства. Просто – рівно.

Кадріел відчув, як у грудях щось стислося. Чи то від випитого алкоголю, чи й справді претендентка щось зачепила в ньому.

— Ти чуєш, як вона ступає? — прошепотів радник Беламін, нахилившись до короля. — Не шелест, а ковзання. Гортанно-елегантне. Цього навчають у північних школах етикету Енталірії. Вона не проста, Ваша Величносте. Вона скарб, гарантую!

— Як може ходьба бути гортанно-елегантною? — скептично перепитав король. — Вона справді не схожа на попередню претендентку, — тихо відповів Кадріел, не відводячи погляду. — І водночас – не схожа на ту. Не скажу що дорогоцінний камінь, але блистить гарно. 

— Ту? — уточнив Беламін, не відразу зрозумівши про кого йшла мова.

Кадріел не відповів. Лише зробив ще один ковток з келиха. Присмак спогадів гірчив більше за ром.

Таіріс зупинилася перед троном. Згідно з протоколом, мала чекати дозволу говорити та погляду в очі королю. Але в залі знову запала тиша. Чекали всі – але вже не на наказ короля. А на її перше слово, претендентки оцінювали одна одну також.

Кадріел махнув рукою, і вона заговорила:

— Я не принесла з собою поезії, — сказала вона. Її голос був глибоким, грудним, трохи хрипким – як голос тих, хто звик говорити правду. — І не прошу вашого серця, Ваша Величносте. Я принесла тільки себе. І мої наміри – чисті.

Зазвичай подібні слова зачіпали пихатих королів, і на цьому вважалося “відбір” провалено. І головне тримати поставу рівно, та не вдавати із себе невинну овечку, яка нічого не тямить в політиці. Таіріс точно була не тою принцесою, яка читає вірші та вишиває хрестиком.

— І що ж це за наміри? — Кадріел сам здивувався, що відповів. Останні три кандидатки просто читали вірші. Одна з них навіть зомліла – вчасно, як на репетиції.

— Я не шукаю кохання, якого не існує, — відповіла вона. — Я шукаю союз, в якому кожен з нас залишиться собою. А не тінню іншого. Ви ж точно не вірете, що перша зустріча стане вашим коханням на все життя. Абсурд, — на мить, коротку мить вона скривилася, ніби ці слова викликала в неї огиду, та потім згадав, де знаходиться, вона відразу ж додала:. — Перепрошую за мої слова.