— 1.

— Таіріс-Улоїль Лействідж! — заволала на весь королівський палац мати, голосом таким, що вежі здригнулися, а голуби здійнялися з дахів. — Дівчисько ти паскудне! Ану ходи-но сюди, і негайно, чуєш мене, негайно розчаклуй свого брата!

Луна, розбившись об мармурові стіни, відкотилась коридорами, аж у залі для заходів здригнувся старий портрет пращура, що ненавидів крик. А от Таіріс, затиснута під старими сходами, навіть не поворухнулась.

“Ну ні, мамо, ще трішки потерпи,” — подумки бурчала вона, обережно просовуючи носа з-за різьбленої дерев’яної балюстради. Її золотисте волосся спадало перед очі, лоскочучи щоку. Вона не зрушила з місця.

Принцеса вона чи ні, але проти матінчиного гніву ще не вигадали жодного достойного щита. Навіть магічного. Особливо магічного.

Таіріс зітхнула, тицяючи палицею в брунатну пляму на підлозі — залишки торішнього інциденту з шоколадним вулканом. Уперше в історії Енталірії той, хто вчився готувати десерти, ледь не стер з лиця землі крило палацу.

Це не її вина. Ну, майже.

— Не те щоб я була зовсім уже паскудна… — прошепотіла вона собі, обмацуючи кишені, шукаючи амулет – ключ до розчаклування.

“Ну добре, трохи паскудна. Але ж він перший почав!” Це було як завжди. Старший брат – золотий хлопчик королівства, улюбленець батька, лицар з блискучим панциром… і мозком завбільшки з жолудь, коли йдеться про жарти.

“Сам винен.” Перший плюнув їй у зілля для омолодження рослин. Хай буде радий, що не став деревом. Хоча… якби став… Її губи зігнулися в усмішку. І не козлом же зробила, і навіть не на корову чи барана перетворила. Чому жалітися-мукати відразу матінці?

І раптом…

— Ось де ти, дівчисько!

Серце Таіріс злетіло, пробило стелю й, здається, попливло до небес, тягнучи за собою душу. Вона озирнулась. Над нею, мов буревій, нависала фігура матері – королева Іленіра, берегині порядку, майстриня гніву і володарка страшного “погляду”.

— Ану ходи сюди! — схопила її за вухо, як це робила ще тоді, коли Таіріс не діставала до дверної ручки. — Ну що ти знову накоїла, а?

— Ая-яй-яй, мамо, відпусти! — скривилась Таіріс, намагаючись вирватись. — Я ж доросла вже! Принцеса! Ну ма-мо-о!

— Тільки зараз згадала про титул та дорослість, — буркнула королева, врешті відпускаючи її. Очі Іленіри блищали люттю, губи стиснуті, а з носа – образно, а може й не зовсім – валував пар. — Ну як?! — почала вона міряти коридор кроками. — Ви ж уже не діти! А все ще займаєтеся цією маячнею! Таіріс, через годину приїжджає його наречена! А він у такому вигляді!

— Не зрадіє вона нареченому-бичку, — Таіріс не втрималась і посміхнулася. — Хоч, може, в ньому більше душі, ніж у більшості наречених…

— Таіріс! — Королева зупинилась, очі звузились. — Це не смішно! Він мукає вже дві години! А головне – хвіст у нього крутиться так, ніби він ним зібрався роздратувати всіх богів!

— Я зрозуміла, зрозуміла, — Таіріс підняла руки, мов здаючись. — Зараз поверну йому людський вигляд. Хоча мушу сказати – в такому стані він хоч слухає.

— Таіріс, тобі справді варто подорослішати, — зітхнула Іленіра, проводячи долонями по скронях. Цей жест став її особистим ритуалом – як очищення від гріхів дочки. — І ще… — вона затнулась, обернувшись до Таіріс. — Із Рейвенгарту прийшло запрошення для тебе.

Таіріс примружилась.

— Яке ще запрошення? І чому мені?

— Король Маленсон шукає собі наречену. Оголошено відбір. І тебе включено до списку.

Кілька секунд мовчанки. А потім:

— Ага, — сказала Таіріс сухо, коротко, без жодної емоції. Вона навіть не закотила очі – вона перекотила їх так, що, здавалося, зараз побачить власну потилицю.

— Не починай! — гримнула мати, вказавши пальцем. — Це серйозно. Король Маленсон – поважний чоловік. Його відбір…

— Напевно, смертельно нудний. З конкурсами, з бенкетами, з усмішками, від яких зводить щелепу, і з чоловіком, який мріє про покірну квіточку поряд, — Таіріс відвернулась, розправляючи сукню. — Ну-ну. Успіхів йому.

— За що мене покарали боги?! — тихо прошепотіла Іленіра.

Таіріс мовчки рушила до дверей, що вели до саду. Її кроки були легкі, але погляд – твердий. Позаду чула, як мати щось ще бурмотіла про відповідальність, майбутнє, дипломатію, але Таіріс уже не слухала.

Вийшовши у двір, вона зупинилась біля куща троянд і втягнула повітря. Запах вологого каменю, трави, пилку – усе це повертало ясність думок. Прямо попереду, прив'язаний до дерев’яного стовпа, стояв він. Бичок.

І який бичок!

Світло-коричнева шерсть, великі вологі очі, вуха стирчать, а замість виразу невдоволення – щось середнє між злістю і відчаєм. Мукав так, ніби волав: “ну скільки можна?!”

— Вибач, брате, — Таіріс зітхнула, дістаючи з кишені амулет. — Але ти сам знаєш, хто перший почав.

Вона обвела рукою коло у повітрі. Знак, формула, крихітна іскорка. І за секунду – пшшш! Над бичком здійнялася хмара зеленкуватого диму.

Коли він розвіявся, на місці тварини сидів хлопець, у м’якій шовковій сорочці, весь скуйовджений, з буряковим від злості обличчям.