Епілог

Моя маленька трьохкімнатна квартира схожа на те, ніби по ній пробіглося стадо бізонів. Спідниця валяється на підвіконні, а фен я полишила на кухні. Стрілки вийшли не з першого разу, а колготи після чергової дірки полетіли кудись в коридор. Я ж бігала від кімнати до передпокою в пошуках потрібних мені туфель, що б підходили до чорної короткої сукні.

– Ти не бачив мої чорні туфлі? Ну, на такому невеличкому каблучку.

Збори на дівич-вечір затягнулися. Якщо продовжу збиратися в такому ж темпі, то точно запізнюся, а дівчата вже кілька разів писали, щоб я поспішала. Столик в ресторані був заброньований на восьму вечора, а вже було без десяти, а я все ще бігала по квартирі в пошуках підходящий туфель.

– Ні, не бачив.

Ілля виходить з кухні, жуючи якийсь бутерброд, бо мені зовсім не вистачило часу щось нормальне приготувати, а він тільки-тільки повернувся з тренування голодний, мов вовк. До речі, тренування проводив мій хлопець на посаді помічника тренера, в тій спортивній школі, куди він так хотів потрапити.

– А куди ти в такому вигляді зібралася? Ти ж наче в іншій сукні хотіла йти? – гнівно питає мій ревнивий хлопець.

Ну, він має на це право. Бо нова сукня таки трохи відвертіша за ту, що я показувала йому вранці. Але на те є дуже поважна причина. Десь по обіді Марина в черговий раз посварилася зі своїм нареченим, тож гупнувши дверима, вирішила таки втілити свої погрози в життя. Одразу після інтелігентних посиденьок в ресторані нас чекає віп-кабінка в клубі, а там сподіваюсь хоч до в’язниці діло не дійде.

Нарешті знаходжу свої улюблені чорні туфельки, взуваюсь та підходжу до стурбованого Іллі, що вирячився на мої голі ноги, що визирають з дуже відвертого вирізу. Притуляюся до нього, кладу руки йому на груди, щоб трохи стримати ревниву душу мого коханого.

– Після ресторану ми з дівчатами в клуб зібралися, і те плаття не підходило під дрес-код, – тихо повідомляю йому, пальчиками погладжую його по грудях та плечах.  Чекаю бурю, але він хоч і трохи стурбовано, але все ж спокійно сприймає новину.

– Ну, я сподіваюсь, хоч стриптизерів там не буде?

– Ні, та й ми будемо під наглядом гавриків Генріха Аристарховича, тож навряд чи нам би це дозволили, – показово гірко зітхаю, аж поки не отримую щіпок за сідничку.

– І це все, що тебе зупиняє? Здуріти.

Хлопець хитає головою та знову кусає бутерброд, що весь час тримав у руках. Іноді він такий ненажера. Особливо після важкого тренування або цілого дня роботи з підростаючим покоління. А мені подобається для нього готувати, та й взагалі готувати подобається. Ось так і знайшла для себе нову втіху.

– Гаразд, іди вже, – підштовхує легенько мене до дверей. – Дівчата вже зачекались. Тільки пообіцяй, що мені не доведеться забирати тебе посеред ночі з СІЗО.

– Обіцяю, – завіряю я його, та швидко поцілувавши в губи, вибігаю за двері.

Шість годин потому.

О дванадцятій годині мені на телефон приходить повідомленні від Лізи, що вони з дівчатами вже нагулялися, та скоро вона буде вдома. В цей час я вже бачив десятий сон, був дуже виснажений, тож просто подивився на повідомлення, відповів, що чекаю та перевернувся на інший бік.

О другій годині ночі мій телефон задзвенів скажено на всю кімнату. Спросоння не розумію, що й сталося, потім дивлюся на годинник, якось відсторонено розумію, що вже пізно, а моєї кучерявої ще вдома немає. Телефонує мені Костя.

Одразу ж наче відро холодної води вилили. Підкидаюся на ліжку, тру заспані очі. Це вже точно щось сталося. Інших варіантів немає. Щось натворили дівки. Підіймаю слухавку.

– Що вони учудили? – без привітань стурбовано питаю Костю.

В трубці чутно чиїсь голоси на задньому фоні та незрозумілий шум, схожий на крики,  потім чую тяжке зітхання та нарешті хлопець говорить:

– З поліції дзвонили. Забрати дівчат треба. Документи захопи своєї, адресу скину в смс.

І відключається. А я швидко натягую спортивки та футболку, хапаю ключі від квартири та машини та лечу на другий кінець міста, щоб забрати свою скажену дівчину, яка ж обіцяла, що вечір закінчиться зовсім не так.

За двадцять хвилин я вже на місці. Під поліцейським відділком на сходинках сидить Костя, а поруч метушяться якісь два парубка, щось йому розповідають та махають руками в різні сторони для більшої експресії. Вони одягнені наче близнюки, всі в чорному. Схоже, гаврики, що повинні були слідкувати за дівчатами, провалили свою місію.

Підходжу до компанії та вітаюсь з колегою по нещастю.

 – Привіт, то що трапилось?

– Вони когось побили, а потім напали на поліцейських, що приїхали на виклик, – приголомшує мене Костя.

Оце так погуляли дівчатка. В мене аж щелепа вниз поїхала. Такого я навіть і уявити не міг.

– Зараз там Аристархович вирішує питання, а ми чекаєм, – завершує свою коротку розповідь хлопець та махає мені на сходинку біля себе.

Приземляюсь на запропоноване місце і ми ще кілька хвилин просто мовчимо. Гаврики десь поділись, мабуть злякались розправи від Генріха, а б теж боявся. За словами Кості це страшний чоловік, не хотів би я мати собі такого тестя. Мій потенційний десь в Японії, і мене це більш ніж влаштовує.

 Спати хочеться нестерпно, але хвилини минають, а ніхто так з відділку і не виходить. На годиннику вже третя двадцять, а ні дівчат, ні Генріха не видно. Я вже пориваюся йти туди та дізнаватися в чому справа, коли великі металеві двері відчиняються, та нарешті показується кремезна фігура в звичайній сорочці в клітинку з 90-х та здається домашніх просторих штанах. В нього коротка борідка, а ще невеличкий пивний животик. Ростом трохи менший за мене. Ну, не так я собі уявляв грозу нашого кримінального міста.

– Виходим, не соромимся, – насмішливо гукає він дівчат, що слідують за ним.

Мов мишки, троє розпатланих красунь показуються з-за спини Генріха. Трохи побиті та розхристані. Враження незабутнє. Таке треба на фото та в сімейний альбом.